Уродженка Тернополя закінчила Римську консерваторію, працювала у Віденській опері. Співала поряд з найвідомішими оперними зірками світу – Маріеллою Девія, Даніеллою Дессі, Еддою Мосер, Ренцо Джакк’єрі, Джузеппе Саббатіні та Анною Ванді. Вчилася у відомої української співачки Вікторії Лук’янець. Голос тернополянки чули в Австрії, Італії, Словаччині, Німеччині, Польщі, Швейцарії, Мальті та Україні. Вона здобула кілька нагород на конкурсах, гранти та стипендії.
Історія Мар’яни Боднар – це історія того, як не боятися вже у дорослому віці кардинально змінити життя і здійснити свою мрію.
“Мені вже встановили діагноз, що співати не буду. Я працювала журналістом, а потім залишила все – і поїхала в Рим”, – каже Мар’яна.
Закінчивши Києво-Могилянську академію, попрацювавши у Києві телевізійним журналістом та навіть в секретаріаті президента, вона залишила все заради бажання співати.
Сьогодні Мар’яна мешкає з чоловіком в Ужгороді, часто виступає на Мальті та в Італії з оперним репертуаром у супроводі джаз-музикантів, експериментує з новими обробками.
У Тернополі наша землячка презентувала свій кліп “Invocation”. У перекладі назва кліпу означає “Поклик”.
– Мар’яно, за освітою ви – культуролог і журналіст, а за покликанням – співачка. Коли ви зрозуміли, що хочете займатися музикою?
– Я довго йшла до того, що хочу співати. Народилася в Тернополі, вчилася тут у музичній школі. У 6 років я захотіла грати на бандурі. Але, як мені сказали, не мала потрібних задатків, тому мене віддали на скрипку. Я не дуже нею захоплювалася. Але успішно закінчила музичну школу і вирішила, що з музикою мене більше нічого не пов’язуватиме.
Зараз я розумію наскільки це був важливий для мене досвід. Але одного разу, коли я з батьками відпочивала на морі в Болгарії, на вечірці почула пісню “My heart will go on” Селін Діон, відому всім з фільму “Титанік”. І захворіла співом. На щастя, батьки завжди підтримували усі мої прагнення та бажання. Так я почала займатися естрадним співом.
Але якось голос не так звучав як у співаків-естрадників. Потім подруга повела мене на прослуховування до своєї викладачки з вокалу в музичне училище. І тоді вперше я почула думку про те, що у мене голос, який найкраще пасує до опери.
Але співати я почала не одразу. Чомусь у той час із цим не складалося. Я вивчилася на культуролога у Києві, працювала а телебаченні журналістом, в секретаріаті президента. Тоді радником президента був відомий оперний співак Володимир Гришко. Я йому зателефонувала якось і попросила послухати мене. І все.
Тоді вирішила, що це мій шлях і я докладу всіх зусиль, аби втілити свою мрію. Вступила на вечірнє відділення консерваторії у Києві. На будь-які пропозиції щодо роботи у мене була одна відповідь – я хочу співати. І не жалкую про це сьогодні.
– Ви вступили у Римську консерваторію, уже маючи інший досвід, коли багато людей забувають про мрії й вважають, що їхнє життя “склалося”. Чи важко було потрапити туди на навчання?
– Важко тому, що треба було дуже добре знати італійську мову. Це одна з головних вимог. А далі – пошук. Я з тих людей, які шукають. Консерваторія, де я вчилася чотири роки, запрошувала різних відомих людей, співаків на майстер-класи. Це було чудова можливість, адже для студентів такі заняття безкоштовні, а для інших коштують кілька тисяч доларів.
Однак, треба було проходити відбори, і це також вселяло віру і давало натхнення, коли я їх проходила. Звичайно, були різні моменти. І занепад, і зневіра. Одного разу зник голос на півроку. Думала – все. Буду займатися журналістикою. Потім мені у Відні пояснили, що таке трапляється, бо в більш зрілому віці організм перебудовується.
Але згодом голос з’явився, навіть по-іншому став звучати, і треба було відновлювати все, що вміла. Я – сопрано. Взагалі, зі свого досвіду – найважче було сформувати голос. Це надзвичайно крихкий інструмент, як скло. Взагалі я підбираю ту музику, яка приємно лягає на слух і подобається найперше мені – тоді я зможу її прожити і передати емоції слухачам.
– Мар’яно, ви – яскравий приклад “self-made woman” – співачки і жінки, яка буквально зробила саму себе. Що вам допомагає підтримувати віру й оптимізм?
– Я спершу обдумую і, так би мовити, закидаю ідеї в космос. Потім з’вляються можливості та люди, які допомагають їх втілити. Близько року тому я пішла у Флоренції на виставку, а галерея виявилася зачиненою. І так випадково розговорилася людьми, які чекали поруч. Виявилося, що чоловік – музикант, а жінка – художниця. Наша випадкова зустріч переросла у співпрацю.
Зараз ми разом втілюємо новий, неординарний проект кросоверу – це коли класичні голоси поєднуються з іншими стилями музики. Взагалі, бажання поєднати сучаність і оперу у мене була і раніше. А тепер з’явилася можливість її втілити. Разом зі своїми італійськими партнерами ми вже записали першу пісню “Invocation”, яку я презентую в Україні.
Мелодію і текст до пісні написав композитор і саунд-продюсер з Італії Boxedge, над художнім оформленням працювала італійська художниця Maddalena Grazzini, а режисером стала Алла Карналлі з Києва. Це наш своєрідний місток, через який ми намагаємося показати людям, так би мовити, популярну класику.
– Ваш кліп ви створювали в Італії, у старовинному абатстві. При цьому в цій країні надзвичайно складно отримати дозвіл на зйомки. Як вам це вдалося?
– В Італії справді, аби щось знімати, потрібно багато погоджень, писати в різні інфраструктури. Ми б чекали, мабуть, роками. Але музиканти з художницею, яка займалася монтажем, поїхали до пріора цього монастиря і запропонували такий проект. Йому дуже сподобалась ідея, тому що в пісні йдеться про боротьбу добра зі злом, що він описував у своїй праці.
Так ми отримали дозвіл на зйомки у середньовічному Абатстві святих Лоренцо та Сальватора неподалік від Флоренції. Чаруюче місце, дуже давнє, засноване ще у 10 столітті та наповнене творами мистецтва, скульптурами, які збереглися ще з тих часів. Навколо великі міста-мільйонники, всі кудись спішать, намагаються чогось досягнути, а там ти потрапляєш наче в інший вимір, вимір спокою, і занурюєшся в себе.
Це чудово перегукувалося зі словами пісні. У ній – про споконвічну боротьбу світла й темряви, про зустріч зі своїми внутрішніми страхами та переживаннями, які часто і є основним місцем битви. Це є по суті молитва. Кожен по-своєму долає труднощі. Я звертаюсь до Бога, тому що я знаю, що тільки він мені допомагає робити всі ці кроки,
– Чи збулася вже ваша мрія?
– Мрії в мене великі, я завжди глобально мріяла (сміється – ред.). Скоро їду на Мальту, де задіяна у постановці опери “Турандот”. В Італії заплановані виступи, маю програми іспанської, італійської музики. У листопаді планую продовжити записи пісень. Але кросове – це особлива лінія, яку я завжди хотіла втілити і зараз хочу привнести в наш світ, український.
Цікаво записати стародавню українську пісню з поєднанням оперного співу й електроніки. За кордоном теж не настільки все просто, як нам може здатися – всюди криза, театри закриваються. Перше, від чого “відрізають”, коли починається спад в економіці, це мистецтво. З іншого боку – це ще один поштовх до того, аби створювати щось своє, самобутнє.
