У мене нема фото із Майдану. Нема фоток із намету. Тим більше – із Грушевського, КМДА, Будинка Архітектора.
Тоді не мало значення, що буде потім. Перемога та поразка були однаково близькі. Я боялась. Меін часто бувало страшно.
Я вимикала телефон, виймала картку. Я просто була там, де мусила і робила те, що потрібно було робити. І якоїсь миті стало байдуже, чим закінчиться моя особиста революція – страх минув. Після 22 січня, здається. Коли беркут гнав нас із Грушевського на барикади. Коли чоловіки старались вишикуватись у лаву і закрити собою Майдан. Коли падали хлопці поруч, просто на відстані кроку і розквітали під ними на чорному снігу червоні квіти…
Є багато людей, про чиї подвиги ніколи ніхто не дізнається.
…вона була тоді, з нами. А зараз – шрам на цілу спину і воля до перемоги. І сила в очах. Нелюдська просто…
…він – рок-зірка зі світовим іменем. Лишив все, і тягав шини. Бо так – правильно.
…вони – письменники. Їхали на презентацію книги, а потрапили на Майдан. Байдуже, на нові красиві вишиванки. Байдуже до всього. Бути тут. І не здаватись.
…він – лікар. Оперував. без кінця. скільки треба. Добре, що дочка вдома. В інституті. Раптом почув: “Тату, обрежно… Я зараз принесу знеболююче”. Вона асистувала йому. скільки вже часу – він і сам не знав.
…вона закрила свій цех, запустила волонтерів і вони до ранку шили чохли на бронежилети. Між тих, навіжених, міг би бути і її син. А може він там?
…вона – хірург. Вранці – операція. До дідька. Вона робила те, що повинна!
…вони виросли разом. Рок-клуб, кіно, репетиції. Не бачились 100 років. Зустрілись перед штурмом. Обійнялись. І пішли в атаку, щоб більше ніколи не губитись в житті.
…вона подзвонила: “Ти потрібна”… і троє дівчат, вишикувавшись шнурівочкою, тремтячи на холоді стали проти силовиків. Один на вухо шепнув: “Де ви були раніше???” І в голосі бринів відчай і надія. Ревіла…
… у нього син – ДЦП. Їдучи на майдан, дзвонив дружині: “Та я тут халтурку знайшов. Хліб розвожу. Малому на масаж буде…” А потім вимкнув телефон і сказав: “Мені б вернутися. Живим… Дитині я потрібен. Але вже як буде…”
… бізнесмен. Вночі подзвонили:”Милиці і ліки. Негайно. Під Афганське КПП. Під Стелу”. Вранці було все. Приїхав сам. Особисто. Без охорони.
Є багато могил, які ніхто ніколи не знайде… Дякую вам. І пробачте, що жива. Що не закрила вас собою…
Це й досі мені болить.
Я дякую тим, кого послала мені доля за ці роки. Ви – справжні.
Дякую, що дозволили мені стати частиною великої історії. Я не назву зараз всіх. Вас – тисячі. І я – просто одна з вас.
Боротьба триває.
Ми переможемо.
