Таємниче місце на Тернопільщині, де приносили в жертву дорослих і дітей (фото)

Подорож у Медобори, яка нікого не залишить байдужим.

Куточок Товтрів-Медоборів, де розкинулася Пуща Відлюдника, здавна відомий як “Збручанський культовий центр”, або ж “Країна волхвів”, пише Дмитро Полюхович.

Складається “країна” з чотирьох священних городищ. Три – Звенигород, Богит та Ґовда – лежать на правому (тернопільському) березі Збруча. Четверте, Іванківецьке – на хмельницькому, біля села Іванківці. Ці городища мали виключно сакральне значення – тут приносили офіри давнім богам, молилися та проводили різні ритуали. Їхніми постійними мешканцями були лише волхви, їх служки та учні. Прості ж язичники жили в чисельних селищах-супутниках, де зосереджувалася господарча діяльність.

“Збручанський ідол” походить саме з цих гір. На світлині – сучасна копія, встановлена біля Сатанова.

Городища виникли у сиву давнину. Зокрема частину валів Звенигорода (а саме він є метою нашої віртуальної подорожі) насипали ще за скіфів. Але розквіт Збручанського культового центру припав на Х-ХІІІ століття, коли після вигнання волхвів із Києва сюди перемістився духовний осередок давнього язичництва. Для шанувальників прадавніх богів ця місцевість стала тоді тим же, чим сьогодні є Єрусалим для юдеїв і християн, чи Мекка для послідовників Пророка. За своїм духовним значенням надзбручанські святилища стояли на одному шаблі зі славетним храмом Світовида в Арконі, що на балтійському острові Рюґен (він же – легендарний Руян або казковий Буян).

Волхви зосереджували у своїх руках не лише духовну, але й світську владу, керуючи всіма аспектами життя на підлеглій їм території. Наразі невідомо, хто стояв на чолі “Країни волхвів”, – верховний жрець-патріарх чи якась рада.

Для священних Збручанських городищ характерна досить складна структура. Зокрема на Звенигороді всі споруди мали не так оборонне, як сакральне значення. У давнину вали увінчували не традиційні для того часу стіни, а жертовні вогнища. У кожному городищі були майданчики, де стояли ідоли, були викопані ритуальні рови, ями та колодязі, в які кидали жертвоприношення. Також тут знайшли багато хлібних печей. Після випічки священних хлібів, які вживалися винятково під час сакральних трапез, біля печей теж приносили жертви. Часом людські.

Відкопані археологами залишки жертовних приносів свідчать, що звенигородське святилище відвідували паломники із різних соціальних верств. На його вівтарях, у жертовних ямах і ровах знайдені дуже коштовні прикраси, ці прекраси були по кишені хіба що найбагатшим боярам і князям), так і зброя дружинників чи знаряддя праці простолюду: серпи, долота, тесла тощо. Серед жертовних речей є й християнська атрибутика – наприклад, виготовлений у Києві хрест-енколпіон.

Тут приносили й людські жертви. Зокрема археологи знайшли щонайменше 30 кістяків – як дорослих, так і немовлят.

Криничка з “гліцериновою водою”.

Священні городища були зведені біля криничок з цілющою водою, поруч із якими теж відбували відправи та приносили жертви. Найцікавіші джерела містяться біля підніжжя Звенигорода. Попри те, що відстань між ними ледве сто метрів і б’ють вони з одного скельного масиву, склад мінеральної води у кожному – абсолютно різний! Найзагадковіше з них джерело, у воді якого виявлено велику кількість іонів срібла. Звідки тут срібло, коли довкола самі вапняки?

“Срібна криничка” лікує хвороби очей

Вчені наразі цього феномену не досліджували, а краєзнавці-аматори мають щодо нього дві версії. Перша вбачає причину появи срібла в джерельній воді в нагромадженні срібних жертовних прикрас, монет і зливків у ритуальних ямах, ровах і колодязях на горі, розташованій над джерелом. Мовляв, дощові та талі води, проходячи скрізь цю «срібну землю», насичуються іонами коштовного металу. Версія, зауважмо, малоймовірна. Справді, на горі й досі є чимало срібних речей, але вода у джерелі карстова і жодного стосунку до поверхневих вод з городища не має.

Є й інша легенда. Попри її фантастичність, вона є менш неймовірна. Нагадаємо, що місцеві гори пронизані чисельними карстовими печерами. Зокрема на терені Звенигорода є печера «Перлина», названа так через знайдені тут «печерні перли» – круглі вапнякові утворення, що дуже нагадують справжні перлини. Не виключено, що це не єдина печера. Є екзотична гіпотеза, що в одній із таємних печер стародавні волхви заховали у підземній річці свою чималу скарбницю. Саме вона, мовляв, і насичує воду сріблом.

Одна з найдавніших доріг України. Місцями з-під шару ґрунту проглядає стародавня бруківка.

«Країна волхвів» зникла щойно в XІV столітті. Що цікаво, жодних слідів руйнувань не знайдено, як і свідчень бойових дій. Волхви та їхні послідовники просто пішли геть. Це не була якась термінова втеча. Відхід ретельно готували. Зокрема старанно закидали каменями жертовні ями та рови. При цьому ніхто не зазіхнув на безліч коштовних предметів, що там лишалися. Це ж стосується і славнозвісного ідола Світовида (він ж “Збручанський ідол”). Його не просто абияк скинули у річку, а шанобливо заховали до кращих часів у водах Збруча.

Але місцеві мешканці ще довго шанували залишені святилища. Як свідчать знахідки археологів, таємні ритуальні відправи у надзбручанських горах траплялися навіть на початку XVII століття!

«Печера відлюдника». Світлина 1920-х рр. Біля входу видно фрагмент фігури якогось святого.

Джерело.