Письменник Олександр Вільчинський вважає, що кожна жінка – це досконалість. Чому він так думає, коли насправді знає, що нічого нема досконалого? Сьогодні пан Олександр розповідає «НОВІЙ…» про те, як він розуміє жінок і кохання.
— Ідеальних стосунків між чоловіком і жінкою не буває, – переконаний. – І навіть коли тобі здається, що щось не так, якісь тертя, як у кожного, потім ностальгуєш за цим, що було класно. Навіть у недосконалості нашого уявлення про те, яким має бути ідеальне, є привабливість. Якщо людину любиш, то навіть її недоліки набувають приємного ореолу і навіть за ними потім ностальгуєш. Коли я був у Шотландії, то ностальгував, що мені ніхто не каже помити посуд за собою. З часом зрозумів, що нема нічого ідеального, але от в цьому, що ти вважаєш неідеальним, і є ідеальне. З віддалі часу, з відстані. Тому що за цим сумуєш, тому що тобі цього не вистачає.
Коли є кохання, побут не має значення. Якщо людину любиш, то любиш і її недоліки. Навіть коли людина щось робить не те, все одно ти це любиш, бо це саме вона робить оте «не те». Кохання не піддається логіці, якимсь звичним нашим уявленням і бажанням. Воно є і все. Тому буває, що дивишся – ну що такого в цій жінці чи чоловікові? Він, може, навіть якийсь зарізяка, а його любить жінка і для неї це не має значення.
Даючи визначення коханню, письменник пригадує свою маму і уроки хімії.
— Казала колись моя мама, що все в житті можна пояснити хімічними формулами, – розповідає. — Вона — вчитель хімії. Кохання теж можна пояснити хімічними формулами, але не треба. Щасливі ті люди, які пережили кохання. Вони відчули немарність свого життя.
Чоловік, якого жінка любить, стає кращим — у будь-якому розумінні. Він хоче подобатись жінці, хоче їй догодити, хоче зробити все, що від нього залежить, щоб її життя було кращим.
У чоловікові, якого жінка не любить, домінує відчуття загубленості. Він сумний, хоча може і не показувати цього. Може бути трошки навіть озлобленим, різким. Може бути засмиканим, неспокійним, щось йому постійно не так.
Письменник переконаний, що в кожного є шанс любити і бути любимим. Це почуття може з’явитися в будь-якому віці. А ще вважає, що некрасивих жінок не існує.
— Є жінки вередливі, — сміється. — Але вони також прекрасні. Хоча намагаюся обминати вередливих жінок. Просто вони такі є. Але загалом це прекрасно. Некрасивих жінок нема. Мені здається, що жінка — вершина творіння. Це і краса, це і розум, це і натхнення. Це постійна мрія, нездійсненна в чомусь.
Колись мій однокурсник Саня казав, що для того, щоб звабити жінку, треба говорити французькою. Він єдиний на курсі вчив французьку. Мені здається, що цей метод не завжди спрацьовує. Треба так діяти, щоб жінка зрозуміла, що їй буде цікавіше з чоловіком, ніж без нього. Потрібно трохи гумору. Жінки краще реагують, коли дивитися на світ з почуттям гумору. Вони вміють цінувати гумор. В основному заради жінок чоловіки і жартують. Все інше – це той спалах, який або є, або його нема.
Письменник також ділиться своїми спостереженнями про людей. Пояснює, що трошки остерігається занадто щирих людей.
— Щирість – це безстрашність, бо відкриваєш душу і стаєш беззахисним, – переконаний. — Вважаю, що людина повинна бути в міру стриманою у своїй щирості, не нав’язувати свою щирість іншим. Мені більше імпонують люди стримані і ввічливі. Чого найбільше бракує у нашому суспільстві? Стриманої ввічливості. Щирість нав’язлива інколи. Думаєш: «А що від тебе хочуть?». Коли більше знаю людину, то сам стаю щирим. Може, це навіть мій недолік, часом проти мене обертається.
Найбільше ображає несправедливість. Коли тебе зовсім незаслужено з твоєї точки зору насварили чи якось принизили. Але все минає. Прощаю легко. Це – самозбереження. Мені так легше. Я легко відходжу. Буває, що якусь історію довго в собі ношу. Редакторство, депутатство в міській раді довго не давали мені спокою. Дуже багато переживань було. Але коли я написав роман «Віагра для мера», це помогло як терапія. Все, що хотів сказати, там написав. Якось скинув із себе. Перекреслив цю сторінку і почав нову. Література навіть трохи лікує.
Нещасна людина, на думку письменника, та, котра підла.
— Але підла людина — це не безнадійно, — каже. — Намагаюся зрозуміти, в чому причина того вчинку, який мені здається підлим. Може, це я винен в тому, що так сталося. Намагаюся всіх зрозуміти і пробачити. Мені здається, що підла людина – нещасна. Чогось їй бракує. Таких намагаюся обминати. Не завжди вдається. Може, це досвід. Але хороших людей більше. Мені щастило на людей, які допомагали. Якщо були якісь люди, які робили недобрі вчинки, то з часом я зрозумів, що вони мені теж допомогли. З віддалі часу інколи змінюються уявлення. Колись у молодості мав іти працювати в Одесі на телебачення, але якийсь там чоловік “поміг”, щоб я не пішов. Потім я думав: «Богу дякувати». Все склалось інакше. Якщо хтось робить підлі вчинки, співчуваю. Нещасна людина.
Попри свою спостережливість, написання детективів і досвід, письменник вважає, що мало знає світ.
— Найбільше був упевненим, що майже все знаю, десь у 16 років, – усміхається. – Потім – що все менше і менше знаю. Але від того я не став нещасним. Розуміння того, що не все знаю, не впливає абсолютно ні на що. Є речі, які знаю краще, а є речі, про які я ніколи, мабуть, і не дізнаюся.
Джерело.
