Родинна історія тернопільця Любомира Осадци сповнена боротьби за рідну землю. Його близькі не зреклися патріотизму під страхом ув’язнення, смерті, розлуки із сім’єю та своєю малою батьківщиною. А ще на тернистій дорозі життя моєму героєві і його матері пощастило зустрітися із відомою постаттю нашого народу — предстоятелем УГКЦ Йосифом Сліпим.
Батьки пана Любомира познайомилися у Львові. Обоє навчалися у педагогічному інституті. Левко не планував здобувати учительський фах, мріяв про професію лікаря і успішно вступив у медичний виш. Проте на другому курсі під тиском поляків уся група полишила навчання. Відтак Левко обрав фах педагога.
Його майбутня дружина Стефанія Білинська походила зі священичого роду. Ії батько опікувався парафією у Стриганцях на Івано-Франківщині. Саме в цьому селі після одруження та здобуття освіти й оселилися Левко та Стефанія. У подружжя народилися двоє синів: у 1932 році Орест, а через сім років — Любомир, мій співбесідник. Батьки вчителювали у місцевій школі. Крім того, Левко ще й допомагав хворим односельцям, зокрема, рятував людей під час епідемії тифу, за потреби навіть робив операції.
— Коли з дружиною торік відвідали Стриганці, я зустрів свою однокласницю. Вона розповіла, що мій батько видалив її матері апендицит, врятувавши від смертельної небезпеки. Люди довіряли татові, і він ніколи не залишав їх у біді, — каже Любомир Левкович.
На жаль, саме через доброту й щире серце батька до сім’ї підкралося лихо. Він не раз допомагав воякам УПА, тому, коли вночі у двері постукали — господар без вагань впустив у помешкання трьох чоловіків.
— Це трапилося у березні 1945 року. Ненька і брат тоді хворіли тифом. На порозі, як згадувала мама, стояв один мешканець Стриганців і двоє незнайомців. Хтось із них промовив: «Пане Осадца, є поранений хлопець. Його треба рятувати». Батько швидко одягнувся, узяв необхідні речі та вийшов із дому, — розповідає Любомир Левкович.
Невдовзі до оселі мого співбесідника навідалися знову — цього разу покликали сільську сироту Олю, що проживала з Осадцами й няньчила Любчика. Чотирнадцятирічна дівчина нерідко асистувала Левкові під час медичних маніпуляцій, тож те, що він потребує її допомоги, нікого не здивувало. Домашні й не здогадувалися, що Левко й Оля пішли назустріч своїй смерті. Більше рідні їх ніколи не бачили.
— Аж у 1962 році сільський хлопець розповів мені, що бачив у лісі їхні тіла. А де поховані батько та Оля хіба один Бог знає, — мовить мій співбесідник.
Незважаючи на трагедію, сім’я не перестала підтримувати повстанців — мама і брат Любомира були зв’язковими УПА. На жаль, із часом про це дізналися органи НКВС. Першим під їхнє пильне око потрапив Орест. Навесні 1948 року п’ятнадцятирічного хлопця арештували прямо у школі під час уроків. Прийшли за ним і двома товаришами. З’ясувалося, що «здала» Ореста троюрідна сестра-комсомолка.
Хлопця забрали до Івано-Франківська, потім до Львова, де він півроку просидів за гратами — радянські закони забороняли судити тих, кому ще не виповнилося шістнадцять. Відтак юнакові присудили двадцять п’ять років неволі. В’язня відправили у Воркуту, згодом в Омськ.
А тим часом біда чатувала уже на матір Стефанію. Через півроку одного вересневого дня до школи неждано під’їхали два студебекери із солдатами й дві легківки з офіцерами. Малий Любчик саме гасав по подвір’ї і не міг збагнути, що діється. За якийсь час військові вивели його матір…
Вирок Стефанії присудили такий же, як і її сину, Оресту. Поки вона відбувала термін у таборі в Іркутській області, Любомир ріс у родині маминого брата.
Після смерті Сталіна у багатьох жертв репресій з’явилася надія на кращі зміни. От і Стефанію звільнили. Добувати покарання її відправили у село Кузьминку Єнісейського району, що в Красноярському краї. Там жінка проживала на території колишнього табору. У період хрущовської «відлиги» вийшов на волю і Орест. Одразу поїхав в Україну, до Калуша. Влаштувався там на роботу, але пропрацював лише два тижні — навідалися кадебісти й дохідливо пояснили молодому чоловікові, що в Західній Україні йому не місце. Тому Орест знову повернувся до Омська, а згодом покликав до себе брата.
У Росії Любомир трохи працював на заводі за верстатом, потім опанував спеціальність газоелектрозварника. З Омська подався в Новосибірську область, там трудився на монтажі Барабінської ТЕС, відвідував матір. Саме в Кузьминці й вдалося побачити Йосифа Сліпого, адже саме там Патріарх із 1953-го по 1957 рік перебував то у Маклаківському будинку інвалідів, то в таборі, що розташувався у цьому ж селі.
Зустріч врізалася у пам’ять на довгі роки. Того ранку хлопець почув стук у вікно. На подвір’ї стояв високий бородатий чоловік у шапці й тілогрійці. Любомир вийшов на подвір’я, незнайомець розпитав, хто він, де пані Стефа, пояснив, що прийшов купити молоко. Хлопець відповів, що мати, мабуть, доїть корову. Невдовзі надійшла Стефанія, продала Йосифові Сліпому молоко. На тому й уся зустріч. А наступного дня митрополита і архієпископа в селищі вже не було — забрали кадебісти. Згодом наглядачі ще й поцікавилися в Любомира: «Что этот поп у тебя хотел?» Пізніше Стефанія розповіла синові, що Йосиф Сліпий, мабуть, боявся зашкодити чи скомпрометувати місцевих, тож ніколи навіть через поріг чужої оселі не переступав…
Життя текло. У 1965 році мій співрозмовник повернувся в Україну. У рідних Стриганцях познайомився зі своєю долею — майбутня дружина Дарія торгувала в одному магазині з Любомировою двоюрідною сестрою і та запросила її в гості у село. Родина Дарії теж зазнала немало лиха — її батьків з двома малими дітьми в товарняках, мов худобу, вивезли з-під Перемишля на Тернопільщину. Тулилися по чужих хатах із сім’ями таких же переселенців, бідували… Молоді люди сподобалися одне одному, одружилися, оселилися в Тернополі.
Любомир та Дарія Осадци разом уже 51 рік. Мають двоє синів, четверо онуків. Пані Дарія розповідає, що мама, пані Стефанія, доживала віку поряд із ними. Пригадує, що вона була дуже чуйною, щирою, турботливою, завжди дбала про родинний затишок, тепло і добробут. А ще ніколи не розповідала близьким про пережите.
— Це для неї була закрита тема. Тільки коли в гості приїхала її подруга зі Львова, з якою разом перебували в таборі, нам відкрилася страшна правда, — пригадує пані Дарія. — Колєжанка призналася, що жінки рубали ліс і знемагали від тяжкої роботи. Всі в’язні ходили «по шнурочку», під конвоєм. Крок убік — розстріл. Слухаючи ті спомини, наплакалися… Мамина подруга сказала нам: «Дякуючи Стефі, ми всі вижили. Вона була оптимісткою, всіх підтримувала, не давала впасти у депресію».
Стефанія Осадца померла в лютому 1992 року, дочекавшись незалежності України та відкриття Катедрального собору, чого дуже домагалася, прагнула. Члени родини Осадців бережуть пам’ять про неї й усіх близьких, які пожертвували свободою та життям за Батьківщину. Вони переконані, що їхні родичі — одні із сотень тисяч нескорених патріотів, котрі доклали своїх зусиль до визволення рідної країни, нашої нації.
Джерело.
