Вранці 8 березня на вулиці Деповській у Тернополі сталася трагедія: у дворі одного із будинків застрелився місцевий мешканець 60-річний Володимир Гончар.
Фатальний постріл здійснив собі в голову із обрізу мисливської рушниці. Побачив мертвого чоловіка літній сусід, який і викликав поліцію. Коли правоохоронці почали з’ясовувати обставини трагедії, знайшли у помешканні загиблого мертву його матір. Як згодом встановила експертиза, жінка померла природною смертю за кілька годин перед смертю сина. Володимир — учасник ліквідації аварії на ЧАЕС, мешкав лише з матір’ю. Його донька, син та двоє онуків живуть у Сваляві на Закарпатті, з дружиною розірвав стосунки близько десяти років тому, тоді й переїхав до матері.
Залишився у Володимира і брат, але за життя вони з ним практично не спілкувалися. Утім, після трагічної події брат взяв на себе обов’язки щодо поховання рідних, приїжджали на похорон також родичі Володимира із Закарпаття.
— Близько 11.30 я розмовляв по телефону, підійшов до вікна і раптом побачив, що на асфальті за гаражем лежить якийсь чоловік, — розповів сусід пан Петро, який мешкає поверхом вище від квартири Гончарів. — Видно було ноги і руки, голови я не побачив, бо на шнурку висіло покривало — можливо, він навмисне повісив, щоб не лякати нікого. Я не впізнав, що то Володимир. Думав, можливо, який друг до нього приходив і перебрав трохи. Минув якийсь час, а чоловік не ворушився. Шкода стало його, думаю, все-таки чиясь дитина, тому викликав поліцію. Я й не думав, що він мертвий… Коли з’їхалося повно поліції, я зрозумів, що сталося щось серйозне. На вулицю я не виходив, не хотів робити слідів, бо ж невідомо було що й до чого… Потім слідчий опитав мене вдома і повідомив про трагедію. Пострілу я не чув, бо за кілька метрів від будинку — колія, потяг гуде, аж хата трясеться. У Гончарів вдома постійно були крики, гармидер, бо покійна мала певні психічні розлади. Не давала жити сусідам: то проклинала, то щось підсипала під двері, то лаялася… Чоловік пішов від неї, коли сини були ще зовсім малими, оженився вдруге, та вже теж відійшов в інший світ. У 80-их роках Володя женився і переїхав на Закарпаття. Його брат працював на залізниці, мама його не впускала до хати, ночував, де міг, потім отримав гуртожиток, відтоді тут не появлявся. Я ніколи не був у них в хаті, не хотів мати мороки, бо як тільки я у 1982 році поселився в будинку, ця сусідка вже на третій день привела людей із ЖЕКу і сказала, нібито я пошкодив їй телевізор. А я її тоді перший раз бачив. Будинки на вулиці Деповській — від залізниці. Покійна працювала прибиральницею у колійовому ЖЕКу. У 2002-ому сусіди зверталися до міліції із заявою, бо Гончариха бігала за дітьми з… молотком і ножем. Начальник міліції відписав, що питання про її лікування потрібно вирішувати лише через суд. Приїхав син, міг її покласти на лікування, але ж вона була вперта. «Мати слаба…» — скаржився Володя. «Лікуй її!» — радив я. Та він не міг нічого вдіяти, бо мати відмовлялася від лікування.
— Дивні вони були, майже ніхто з сусідів з ними не спілкувався, — каже пані Людмила. — Ця жінка малювала сусідам по дверях, проклинала усіх, тому й на похорон майже ніхто не пішов. Володя був замкнутий, терпів через маму, але п’яним я його ніколи не бачила, вони не бідували. Не думаю, що через маму вчинив би таке страшне, вона вже дожила віку, а він міг жити…
— У Володимирової матері був рак, а ще — хворе серце. 13 лютого їй виповнилося 86 років, вона ще ходила, говорила, хоч і була дивна, — зазначає сусідка пані Ліля. — Ще 7 березня я була в них вдома, привітала з прийдешнім жіночим святом, а вранці старенька, мабуть, померла. 8 березня я говорила з Володею по телефону, він був пригнічений, але нічого не розповідав. Мабуть, тримався, поки була жива мати, бо відчував відповідальність, а померла — піддався відчаю. Поширювали чутки, що, можливо, хтось допоміг матері піти з життя, але це неправда, експертиза підтвердила, що не було слідів насильницької смерті. Важко судити, чому Володя вчинив непоправне… У чужу душу не залізеш… Упродовж двох останніх місяців він лікувався у міській лікарні, ходив на обстеження, мав проблеми з тиском, викликав швидку. У нього була підозра на онкозахворювання, аналізи відправили до Києва, результатів ще нема. Якби він хоч щось сказав… Що б там не говорили, але він дбав про матір, хоч і терпів. За освітою він кухар, завжди в них було наварено. На похорон залишив на столі 28 тисяч гривень. Стосовно зброї, то свого часу він зареєструвався мисливцем, мав рушницю, пригадую, якось їздив на качки.
В останню путь Володимира провели його товариші зі «Спілки Чорнобиль», членом правління якої він був багато років. Усі вони досі не можуть збагнути, що могло спонукати чоловіка до непоправного.
Володя Гончар був чудовою людиною, зробив багато добра для нашої організації, — зазначив Володимир Хомик, голова Тернопільської міської організації «Спілка Чорнобиль». — Він був учасником ліквідації аварії на ЧАЕС — упродовж 1987-1988 років працював у зоні відчуження, поїхав туди за покликом серця. У 2003 році у Сваляві заснував громадську організацію по захисту дітей-чорнобильців. Володя активно допомагав нам в усіх справах організації, доклався до розбудови нашої кімнати-музею. Чому такий кінець?.. Важко щось сказати напевно. Причину трагедії поки що розслідують. Ніби доглянув маму, хоча й нелегко було йому з нею, але треба було жити далі. Не думаю, що це сталося саме через смерть матері. Можливо, у нього були серйозні проблеми зі здоров’ям, можливо, дізнався про діагноз, він не все розповідав нам. Прикро, що вчинив непоправне, бо життя — одне, його, на жаль, не повернути… Світла пам’ять товаришеві!
Джерело.
