91% українських фахівців з вищою освітою мають чіткий намір емігрувати або ж розглядають перспективи працевлаштування за кордоном. Це з’ясувала компанія HeadHunter в ході анонімного опитування шукачів роботи на сайті hh.ua. Найпривабливішими для еміграції вважають країни Європи (63%), США або Канаду (42%), Австралію (20%) та Росію (14%).
Згідно з даними опитування, головними причинами виїзду молоді за кордон є відсутність гарного майбутнього для себе і своєї сім’ї в Україні (71%), низький рівень оплати праці (44%), відсутність умов для професійної самореалізації (41%) та нестабільна політична ситуація (34%). Зазначимо, більшість опитаних вважають, що емігрувати краще в молодому віці. При цьому навчання за кордоном не вважають найпростішим способом побудувати там кар’єру.
На Західній Україні є чимало сімей, члени яких виїхали за кордон. Чому молодь України намагається втекти з країни і до яких наслідків це може призвести, розповіла кандидат психологічних наук Наталія Гаєвська.
– Масова еміграція українців може призвести державу до надзвичайно негативних наслідків.
Якщо молодь не бачить перспективи у власній державі, така країна вже приречена. Майбутнє держави – це молодь. Тут важливо те, наскільки молоді люди можуть реалізувати себе, відчувати себе захищеними у власній державі.
– Наскільки важко психологічно для людей виїжджати за кордон на заробітки?
– Це дуже складний процес – виїхати, залишити тут свою сім’ю, як би людина не намагалася асимілюватися, вона все одно залишається чужою в іншій країні. Це травматично для самих людей, які виїжджають, і травматично для самої держави. Лишившись без інтелектуального потенціалу, про який розвиток держави можемо говорити?!
– Що призводить людину до такого рішення?
– Головна причина того, що молодь виїжджає – вона не бачить перспектив, не бачить тут свого майбутнього. Молодь і люди іншого віку не відчувають себе захищеними. Хоча є інша сторона медалі – крім нас самих, ніхто не прийде і не зробить нічого доброго. Для українського менталітету є характерним те, що ми не є згуртованими. Кожен має свій потенціал, здібності, талант, але разом з тим наші люди не вміють об’єднуватися, відстоювати наші власні права. Навіть є така приказка “Моя хата з краю, я нічого не знаю” – це характеризує нашу націю. Часто надіємося, що хтось прийде і щось зробить. Одна і та ж історія повторюється перед виборами. Звичайно, що ніхто за нас нічого не буде робити. В мене є клієнтка, яка час від часу приїжджає з Італії. Вона розповіла, що коли їхала сюди на авто, її на кожному кроці зупиняли працівники ДАІ. Щоб не було зайвих проблем, треба було мати наготовлені гроші. Тобто свої зі своїх здирають. І коли молодь бачить це все, вона не бачить перспективи. “За щось ж мені тут взятися, щоб тут щось змінити”, – інколи людина задає це питання і вона не знаходить на це відповідь. І виходить така серйозна суспільна депресія. Є і об’єктивні причини і суб’єктивні, чому люди виїжджають з України. З одного боку треба тут будувати свою країну і зробити усе, щоб змінити ситуацію. З іншого – є маса об’єктивних причин, коли обставини складаються так навколо людини, що вони не дають можливості розвиватися. Людина не почне абсолютно безплідну боротьбу із системою, коли вона може шукати інші шляхи самореалізації.
– Чи часто звертаються до вас за психологічною допомогою заробітчани, які час від часу повертаються в Україну?
– Так, дуже часто. Існує такий термін, який ввели львівські психіатри. Він називається “італійські синдром” – це розлади адаптації трудових емігрантів. Одним з моїх пацієнтів була жінка, яка не могла адаптуватися в Італії, хоча 8 років перебула там. Вона повернулася назад в Україну. Розповідала про те, що коли вона їхала її молодшому сину було 8 років, коли вона повернулася назад йому було вже 16. Він приїхав до аеропорту зустрічати маму, а вона не впізнала сина. Це для неї було шоком. Вона відчула себе викинутою від життя. Коли вони приїхала додому захотіла зайнятися господарськими справами, її сказали, що вже усе прибрано. І жінка відчула себе зайвою, в тому сенсі, що її нішу зайняли інші. На жаль, багато наших заробітчан, які не можуть покинути Україну назавжди, не можуть до кінця інтегруватися в чужому суспільстві і разом з тим, коли приїжджають назад в Україну не можуть адаптуватися. В них є маргінальна позиція – і не тут і не там. Такі люди страждають від депресії.
– Як відображається це все на психіці дітей?
– Дуже страждають діти, коли хтось із батьків їде за кордон, а хтось залишається тут. У більшості випадків їдуть жінки. Коли чоловік їде ще є шанс зберегти сім’ю, а коли їде жінка – це практично неможливо. Діти, які ростуть у таких неповних сім’ях надзвичайно сильно страждають. Зазвичай, батьки не знають, як вирішувати свої проблеми і починають усе перекладати на власних дітей. Говорять: ми це все зробили для вашого навчання, на житло, щоб облаштувати своє життя. Дитина від цього почуває себе вдвічі винною – по перше в тому, що батьки змушені були поїхати і працювати, по друге – через те, що дитина відчуває агресію по відношенню до батьків. Це впливає на їхні стосунки.
До мене нещодавно привели 9-річного хлопчика. Кажуть, що він надзвичайно агресивно поводиться, в школі погана успішність. Як з’ясувалося, батько покинув сім’ю, коли він був ще зовсім малесеньким. А мати вже п’ять років працює в Польщі. Мама, звичайно, хоче для дитини найкраще, гроші, які може заробити за кордоном, на жаль, в Україні не можливо заробити. Але як дитина сприймає цю ситуацію? Нехай мама говорить масу теплих слів про те, що вона любить її. Дитина бачить, що мама їде від неї. Наші дії – це найголовніше. Цей хлопчик почав сприймати це все таким чином – що мама кидає його, тому що він є поганим, якщо би він був кращим, мама би не кинула. Це відбувається на підсвідомому рівні. Тут винних немає. Так склалися обставини. Але в дитини закладається цілий ряд комплексів.
– Який стан душі в українців, які назавжди виїжджають з країни?
– Відносно тих, людей які виїжджають назавжди ситуація є ще складнішою. Вони надзвичайно сильно переживають цей стан. З однієї сторони, є якась надія, що життя зміниться на краще, а з іншої сторони, їм надзвичайно складно покидати те, що в них вже є. Покидати країну у 30- 35 років набагато важче ніж в 15. Тому що є якісь контакти, здобутки.
Нещодавно жінка з чоловіком виїхали в США приблизно 4 роки тому. Протягом усіх років вони жили на дві країни. На деякий час приблизно півроку жили в США, а інших півроку – в Україні. В неї з мовою не було проблем, вона чудово спілкується англійською. На перших порах їй було цікаво. Потім ейфорія закінчилася. За її словами, ніби вона була у відпустці, що занадто сильно затягнулася. Надзвичайно хотіла додому. Вона сказала таку дуже хорошу метафору “Є такі рослини, які не можна пересаджувати. Я мабуть саме така”.
Джерело.
