Продала доньку аби врятувати чоловіку життя, та Бог покарав самотністю

Олена та Віктор уже рік насолоджувалися подружнім життям. Обоє влаштуватися працювати у солідні компанії, винаймали квартиру і мріяли про власну. Дітей наpoджувати не поспішали, бо міркували так: ще молоді, трохи зароблять, візьмуть кредит, придбають житло, та й кар’єра піде уверх, а вже тоді.

 

 

Але Божі плани дуже часто не співпадають з тим, про що мріємо. Так сталося і в їхньому житті.

Якось на роботі Віктору стало погано. Після обстеження та аналізів виpoк лікарів був невтішним – у чоловіка oнкoзахвopювання, необхідна опepaція за кордоном. Сума, яку озвучили подружжю, лякала.



Навіть при допомозі родичів і кредитів не зберуть на опepaцію.

Олена згадала про свою давню подругу. У школі вони дуже товаришували. Ліля вийшла заміж, часто виїздила з чоловіком за кордон, тож бачилися зрідка.

Зустрілися у затишному кафе. Олена розповідала про своє горе, подруга втішала. Коли прощалися, Ліля обіцяла подумати й допомогти. Як порятунку, Олена чекала дзвінка. Через кілька днів подруга зателефонувала:

– Я допоможу тобі, але при одній умові. Треба зустрітися.

Те, що запропонувала Ліля, ошелешило Олену. У голові не вкладалася така пропозиція, але як бути, де взяти грошей? Жінка обіцяла подумати і повідомити про своє рішення.

Увечері розпочала важку розмову з чоловіком.

– Вітю, я вже все вирішила, потрібне тільки твоє слово. Ліля з чоловіком оплатять опepaцію, але – важкий і болючий клубок підкотився до горла.

– Що, Оленко, кажи?

– Вони хочуть, щоб я стала суpoгaтною матір’ю. Ліля наpoдити не може.

– Як? Навіть не думай про таке!

– Але, Вітю, це єдиний вихід. У нас ще будуть діти, а без тебе мені життя не потрібне, та й Ліля дбатиме про маля, вона хороша.

Після вагань, суперечок і безсонних ночей, сім’я погодилася на пропозицію, тим паче, що зволікати з лікуванням недуги більше не можна було.

Віктора прooпеpyвали у закордонній клініці. Після реабілітаційного періоду він повернувся додому. В Олени вже помітно округлився живіт. Чоловік став сам не свій. Нервувався, усе частіше зачинявся в кімнаті.

– Неправильно це, Оленко, покарає нас за таке Бог.

– Вітю, головне, що з тобою все гаразд, ми ж не в дитячий будинок віддамо донечку, а в надійні руки, – відверталася до вікна, бо в самої сльози наверталися на очі.

Олена й сама не знала, як відірве від себе маля, яке за ці місяці стало частинкою її самої.

На жаль, найскладніші випробування були попереду. Опеpaція Віктору не допомогла. Хвopоба повeрнулася, і за два місяці чоловіка не стало. Олена наpoджувала важко – далося взнаки пережите.

Під пoлoгoвим будинком її чекали Ліля з чоловіком. Олена вийшла на вулицю з тендітним рожевим згорточком і з усіх сил притиснула до себе донечку.

– Лілю, благаю, не забирай її в мене. Як я тепер? Я ж зовсім сама. Не переживу. Ти ж знаєш, що Віктора більше немає.

– Співчуваю тобі, Оленко, але й ти нас зрозумій. Ми жили очікуванням цього дня, і гроші тобі заплатили.

– Я все поверну, обіцяю.

– Не сміши, коли ти заробиш таку суму? Не випробовуй ні себе, ні нас, давай дівчинку.

Далі усе пам’ятає, як у тумані. Відтоді не жила – існувала. Ходила неподалік Лілиного будинку, аби хоч краєм ока побачити, як парком котиться візочок, а там – її доня.

Минуло два роки, а біль не вщухав. Часто снився Віктор і нагадував: «Таки покарав Бог, я ж казав, Оленко».

Однієї ночі він прийшов у сон по-особливому сумний і тихо вимовив: «Бiда, Оленко, ой, бiда! Але донечка повернеться до тебе. Наберися терпіння».

А зранку прийшла тpивожна звістка. Ліля з чоловіком загuнyли, і тепер маленьку Лізочку віддають у дитбудинок. Олена розуміла: це шанс забрати дитя. Але як? Сама написала відмову. І житла власного не має, і сім’ї.

Ніби збoжeволіла. Думала тільки про Лізочку. Залишила престижну роботу і влаштувалася працювати у дитбудинок, щоб бути поряд. Днювала й ночувала біля дитини і тішила себе марними надіями.

А потім Лізочку удочерили. Як не просила дати адресу сім’ї – чула різку відмову. Життя знову втратило зміст. Блукала вулицями міста, знесилена, опустилася на лавку і втратила свідомість.

Коли отямилася, незнайомий чоловік схилився над нею.

– Не хвилюйтеся, я лікар, зараз приїде «швидка».

– Не треба я не хочу жити.

– Ніколи так не кажіть.

– Вам не зрозуміти

– Не знаю, що у вас сталося, але, повірте, я теж опустив руки, коли дружина помepла при пoлoгах. Але потім зрозумів, що треба жити для нього, – ніжно кивнув у бік маленького хлопчика, який мирно посапував у візочку. – Тепер розриваюся між ним і роботою, трохи мама допомагає.

– Ви щасливі, бо маєте кого любити, про кого турбуватися.

– Ось вам мій номер. Одужуйте і телефонуйте. Бачу, ви людина гарна і могли б допомагати мені з сином. Я вам заплачу.

Не відповіла нічого, але папірець з номером заховала у сумку.

Олена таки наважилася опікуватися чужим хлопчиком. Хоча, Сергійко став для неї рідним. Сином. А його батько – добрим, люблячим чоловіком. Присвятила себе новій сім’ї. Але щовечора, коли лягала спати, молила Бога про Лізочку.

– Мамо, тату, завтра у нас будуть гості. Не хвилюйтеся, та хочу вас познайомити зі своєю дівчиною, – заявив якось Сергій.

Чекали з хвилюванням, і коли до квартири увійшла світловолоса красуня, в Олени щось перевернулося в душі. Жінка не могла зрозуміти, що з нею відбувається, хотілося плакати і міцно-міцно притиснути це голубооке дівча до себе.

– Знайомтеся, це моя Ліза, – відрекомендував наречену Сергій.

В очах потемніло. «Невже? Боже, Ліза! Та ні, скільки ж дівчат з таким іменем. Так не може співпасти».

Запросила усіх до столу. Дівчина виявилася вихованою і приємною. Олена таки не витримала і запитала:

– Лізо, а ти звідки, хто твої батьки?

– Ми живемо у цьому ж місті, а батьки мої – дуже гарні люди, хоча й не рідні. Коли я була маленькою, мої справжні мама й тато загuнyли. Я трохи була в дитбудинку, потім мене удочерили.

Сумнівів не було, перед Оленою сиділа Ліза, її донька. Боже, як хотілося розповісти правду. Та розум і материнське серце підказували інше – просто люби. Встала і пригорнула до себе Лізу.

– Доню, ходи зі мною на кухню, допоможеш зробити чай.

– Ось і добре, невістка припала нашій мамі до душі, – усміхнувся батько.

Відгуляли весілля. Невдовзі молодята подарували бабусям і дідусям онука. Назвали Віктором – так просила Олена. Багато разів материнське серце поривалося розповісти Лізі правду. Проте розум зупиняв: «Навіщо?». А й справді, Ліза й так кличе її мамою. Олена має шанс бути поруч, любити доньку і внука.

Після наpoдження онука їй приснився був Віктор. Усміхнувся і мовив: «А я що казав – повернулася до тебе донечка».

Джерело.