У Антоніни Іванівни троє дітей, всі вже виросли давно, та покинули батьківське гніздо. Старший закордоном живе, там сім’я у нього і двоє дітей.
Як в місто поїхав колись, багато років тому, так більше мати його і не бачила, тільки фото, листи, телеграми з привітаннями. Все зберігає вона дбайливо, буває, довгими зимовими вечорами занудьгує по синові, дістане пачку листів і перебирає, перечитує.
«Синочку, нудьгуємо з батьком по тобі, хоч раз з’явися, з невісткою, онуками познайом» — пише мати.
Але йому все ніколи, життя біжить — не наздогнати, хіба так важко приїхати хоча б на кілька днів погостювати?
Середня — вийшла за військового і все по містам та селам катається, дочка одна у них, іноді бувають в гостях, але зовсім недовго. Дуже вже дід любить зятя свого — Пал Павлича, раді вони за середню дочку, добре влаштувала життя свою, приїжджає — очі світяться щастям і добротою, знати все гаразд в родині, за неї душа спокійна.
А ось молодша — Любочка все одна, спершу то заміж за сільського вийшла хлопця — Макара, але після нapoдження Лені щось не склалося у них, розійшлися. Подалася Люба в місто, технікум закінчила, так влаштувалася в ательє швачкою, незабаром і онука забрала.
— У місті йому буде краще, школа математична, гуртки — не сумуватиме, — говорила дочка збираючи сина, той плакав вчепившись в спідницю бабусі, але хто ж матері рідної перечити буде.
Майже добу Антоніна Іванівна їхала в задушливому плацкартному вагоні, ладно полку нижня дісталася, але правда бічна — зручностей з нею менше. Їхала і уявляла, як обійме дочка, поцілує онука, думки ці гріли душу в дорозі.
Три роки дочка не була у них з батьком, Льонька підріс напевно, витягнувся.
Дід все хотів їхати, та нездужає йому до осені стало.
— Ти батько, тиждень без мене як-небудь пробудеш? — сказала якось чоловікові Антоніна Іванівна — не можу я так більше, душа вся болить, треба відвідати.
Навантажили сумки гостинцями. Рано вранці посадив Іван Михайлович дружину на поїзд, важко з поклажею такої одній, але куди діватися, без гостинців то нікуди.
— Мам, треба було заздалегідь попередити, зателефонувати, мені ж з роботи треба відпроситися, сина зі школи забрати, потім за продуктами в магазин збігати, весь день як білка в колесі, як телеграму твою отримала.
— Прости мене донечко, я сюрприз хотіла тобі зробити, а телеграму по-старому відправила, зв’язок адже не завжди є в селі то нашому, — виправдовувалася мати.
— Так може що недоговорює? Сталося щось? Батько як?
— Так все добре, трохи захворів, так у нього буває по осені.
Двері відчинив Льоня, як він витягнувся, зміцнів за ці роки.
— Ну здрастуй онучок! — жінка обняла його міцно.
— Гаразд тобі ба, — хлопчина вивільнився з обіймів бабусі, та став пильно її розглядати.
— Що ж ви мене з дороги то не зустріли, ледве дотягла сумки, — докірливо глянула Антоніна Іванівна на дочку.
— Ну так до твого приїзду готувалися, борщ доварити, котлети посмажила, не пустим же столом тебе зустрічати, — знизала плечима Люба.
Що-ж, борщ, так борщ, вже через кілька хвилин бабуся кричала в трубку дідові: «Все добре! Зустріли! Допомогли! Не хвилюйся ти так, ось сідаємо за стіл, вечеря дочка приготувала смачну! Тобі великий від всіх привіт!»
Сіли за стіл, Люба розлила по тарілках борщ, так питає.
— Мама, тобі одну котлету або дві?
Антоніна Іванівна настільки зголодніла, що з’їв би все три, подивилася на неї і сказала:
— Так став на стіл, сама покладу.
На блюді виявилося п’ять невеликих котлет, з’їли по одній, потягнулася за другу, третю брати не стала — незручно. Згадала, як готувала дітям завжди багато, щоб їли й були ситі, в тарілки з гіркою накладала їжу.
А тут може у дочки з фінансами погано, може треба було грошима допомогти, заощадження тобто невеликі, ще накопичать, урожай в цьому році хороший зняли.
А потім по кімнатах пройшлася — ремонт свіжий, телевізор в залі на всю стіну, меблі нові, кімнатка у внука затишна, все є в ній.
— Мам, ти надовго до нас? — запитала Люба жінку, домив посуд на кухні.
— А що, не рада? Тільки приїхала, вже коли відбуду цікавишся?
— Та ні, що ти, просто з квитками туго зараз, потрібно взяти відразу, інакше буде знову місце на хатині, та в кінці вагона. Ти мам дай свій паспорт, я завтра після роботи відразу і з’їжджу, щоб справу в довгий ящик не відкладати.
Антоніна Іванівна знизала плечима, треба так треба, вечір провела в компанії онука, дивилася фотографії, відео зі шкільних свят, раділа за Льоньку, хороший хлопець росте, тямущий, ех, шкода дід не побачить, треба фотокартки хоча б попросити підписати йому.
Так минуло кілька днів, з кожним новим днем відносини ставали все холодніше й холодніше, онук частіше закривався в кімнаті, займаючись уроками або тікав до сусідського хлопчака пограти в приставку, а Люба, то з роботи затримувалася, то з подругами вечір проводила, приходила, скидала чоботи, та й спати йшла.
Засумувала Антоніна Іванівна по простому людському теплу, не так вона собі уявляла зустріч з дочкою, віддзвонив дідові, та пішла збирати речі. По дорозі в кімнату почула випадково розмову дочки з онуком.
— Мама, а дядя Юра коли приїде? Він обіцяв зводити мене на футбол?
— Скоро синочок, ось бабуся поїде — відповідала Люба.
— А коли бабуся поїде?
Дослухувати не стала, сльози потекли по щоках, тримаючись за стінку дійшла до кімнати, зібрала речі, накинула пальто, вже стояла в дверях, коли вийшла з кімнати дочка.
— Ти куди проти ночі? Поїзд то у тебе завтра ввечері.
— Нічого, поміняю квиток. Ох Любочко, не таку ми тебе з батьком виховували, не буду йому нічого розповідати, переживати почне, за фотографії спасибі, всі просив, внука подивитися хоче, ну, прощайте.
Доїхала добре, місце на цей раз дісталося на бокове, і на тому дочки спасибі. Правда довелося ніч просидіти на вокзалі, кутаючись в стару бувалу шаль.
У поїзді все дивилася у вікно і думала, як же швидко пролетіло життя, як швидко вони з батьком стали не потрібні своїм дітям, але ж скільки любові, турботи і материнського тепла було вкладено в них.
— Здрастуй Тонечко, як дісталася? — запитав її чоловік, зустрівши на вокзалі. — Місця собі не знаходив, скучив так, що аж схуд!
Антоніна Іванівна обняла його і посміхнулася. Хоч хтось чекає, хоч комусь вона ще потрібна.
