Беніамін Бабаджанян – голова української студентської спілки. Родом із Вірменії, а віднедавна – тернополянин. Хлопець лише кілька місяців, як переїхав до файного міста, проте вже любить розповідати, як сильно йому подобається Тернопіль. А ще – паперові книжки, кулінарія і живе спілкування за філіжанкою кави.
– Розкажи про себе. Що любиш, чим захоплюєшся?
– Ось кілька речей, які я люблю понад усе в житті: перше – це громадська діяльність, а друге – кулінарія.
– Ти – голова студентської спілки. Чим живе молодь, що її цікавить, які проблеми хвилюють?
– Українська студентська спілка переймається громадянською освітою, неформальною освітою.
Ми вчимо молодь бути свідомими, наприклад, під час виборів, чи під час навчання у своєму закладі, в загалом бути активними в житті своєї громади. Тобто, не жити рутиною, а бути небайдужими до того, що відбувається навколо. І я бачу, що є молодь, яка приїжджає на наші заходи, цікавиться, що ж відбувається в громадсько-політичному житті, переймається майбутнім країни, чи регіону, села, міста. А є інша категорія, яку нічого не хвилює. Точніше, в їхній голові є, як правило, лише традиційні речі – закінчити навчання, потім знайти роботу, одружитися, мати дітей і все. А є ті, хто думає, що ж зробити також для суспільства.
– Часто береш участь у різних проектах – що це тобі дає? Що це дає молоді загалом?
– Перше – саморозвиток. Друге – нові знання, навики, можливості. Це в майбутньому може допомогти в бізнесі, чи в політичній кар’єрі, чи громадській. Є багато людей, які в рамках цих проектів щось отримали, можливо не одразу, але отримали. Як мінімум – саморозвиток. І навіть ті, хто шукає можливості створити сім’ю, то на таких проектах може зустріти свою половинку.
– Який проект тобі найбільше запам’ятався? Чим?
– Як правило запам’ятовується щось таке, з чого ти починав або те, що було нещодавно. Я починав в правозахисній організації у 2005 році. Тобто вже більше 10 років тому. Я був волонтером в рамках проекту гуманітарної і правової допомоги «дітям вулиці», підліткам так званої «групи ризику». Запам’яталося тим, що я щодня бачив трохи специфічну категорію неповнолітніх, яким треба було допомагати. Це особливі діти, у яких багато проблем і з ними було достатньо важко працювати.
А із нещодавніх знакових для мене проектів – проект «Молодь об’єднує Україну», який ми зараз виконуємо спільно з Фондом Ганса Зайделя, а також ВМГО «Молодий рух». Ми хочемо об’єднати молодь з різних регіонів України навколо спільних демократичних цінностей і розвіяти стереотипи про один одного (такі, як «на заході небезпечні радикальні націоналісти», «на сході – сепаратисти і бандити» тощо). Є багато історичних подій, фактажем яких політики спекулюють (Голодомор, ОУН, УПА та ін.), провокуючи таким чином ворожнечу між молодими людьми. Ми запрошуємо незаангажованих експертів (істориків, політологів, активістів ГО та ін.) і просимо надати об’єктивну інформацію, щоб молоді люди почули, як все відбувалось насправді, а не слухали певні ЗМІ, які говорять те, що комусь вигідно.
– З особистого досвіду можу сказати, що треба спробувати все і визначити, що тобі подобається. І я переконався, що зміни починаються з себе. Бо ж часто, коли ти береш участь у проектах, їздиш, знайомишся, то в тебе з’являються ниточки, за які ти можеш вхопитися і тоді зрозумієш, що саме тобі треба.
– Багато подорожуєш? Чи хотів би жити за кордоном? Якщо так, то де?
– Люблю подорожувати, багато де побував. Це класно і цікаво. Але завжди із задоволенням повертаюся в Україну. Я бачу своє майбутнє тут. По-друге, я сам родом з Вірменії, тобто вже один раз переїхав. Зараз Україна для мене – те місце, де хочу бути. Розумію, що є певні труднощі. Але де їх нема?
– Як вважаєш, чому багато української молоді шукає можливості виїхати за кордон і залишитися там? Як це виправити? І чи потрібно виправляти?
– Скажу, що поїхати кудись вчитися, стажуватися чи працювати – в цьому взагалі нічого поганого немає. Це має бути. У нас навпаки низька мобільність, порівняно з іншими європейськими країнами. В нас це, поки що, на етапі розвитку. Є багато молодіжних програм. Наші активісти їздять і в Німеччину, і Польщу, й Австрію, бо в нас часто зустрічаються такі можливості, оскільки ми є членами європейських мереж молодіжних організацій. Але повчитися – то одне, а постійне проживання, то зовсім інша річ. Є така приказка, що добре там, де нас нема. Цей процес штучно не потрібно зупиняти. Єдине, що треба давати молоді – більше інформації про можливості, які є в Україні і що можна робити, щоб знайти своє місце тут. Часто людина живе ілюзіями, «а за кордоном краще», йдучи на поводу у тенденцій «всі виїхали, та й я поїду». Але потім виїжджає і отримує зовсім не те, що очікує.
