За три роки життя маленький Володя пройшов більше десяти реабілітацій. Батьки дуже мріють, аби в майбутньому їхній син міг самостійно ходити. Попереду у родини – ще довготривалі та дороговартісні поїздки в реабілітаційні центри.
Життя кольорове попри всі труднощі, із якими нам доводиться зустрічатися.
Історія Володі Коваля неодноразово була на сторінках різних місцевих ЗМІ. Хлопчикові вже три рочки. Він досі не вміє сам ходити, сідати і говорити. З народженні він, і його сім’я борються за те, аби самостійно навчитися робити перші кроки, промовляти слова та пізнавати світ.
Вагітною тернополянка Олена Коваль навіть не підозрювала, що в неї народиться особлива дитина.
Усі обстеження та аналізи були в нормі, ніщо не віщувало біди.
Діагноз – як грім
– Коли синочок народився, то майже весь час спав, їв дуже погано, майже кожне годування супроводжувалося зригуванням, – розповідає 20хвилин жінка. – Ми звернулись до невролога, після проходження УЗД нам сказали, що в сина гідроцефальний синдром. Почали лікування. Проте минали місяці, але зрушень не було – дитина не піднімала голови, не реагувала на звуки.
Оскільки тернопільські медики розводили руками, батьки хлопчика поїхали в Київ. Пройшли консультацію у генетика в клініці, що займається репродуктивною медициною, і здали аналіз крові, тоді ж і виявили синдром 1р36. На той час Володі було вже 2 роки. В “Охматдиті” просто не побачили цього, їх обладнання заслабке, аби бачити такі мікроделекції.
– Як сказав нам лікар, на даний час на території України немає обладнання, щоб встановлювати такі рідкісні захворювання, тому кров досліджували закордоном. Зрештою, встановили діагноз – двостороння сенсорноневральна приглуховатість ІІ-ІІІ ст., затримка психомоторного розитку, гідроцефальний синдром, синдром 1 р 36. Ця новина для нас була, наче грім серед ясного неба. Відтоді почалося наше динамічне життя на чемоданах, довготривалі поїздки на реабілітації по різним містам України та за кордон.
Це, звісно, виснажує, але, як зауважує пані Олена, вони не мають права здаватися, опускати руки та впадати у відчай.
Зрушення є, треба боротися
Досі присутня глибока затримка в розвитку, однак зрушення все ж таки є.
– Якщо до року він взагалі не реагував ні на мене, ні на чоловіка, а просто лежав і дивився в одну точку, то зараз вже впізнає нас, дуже тішиться, коли татко приходить з роботи, – зауважує тернополянка. – Синочок вже імітує жести – самостійно робить «тосі-тосі», показує на предмет, який він хоче. Як і всі дітлахи, дуже любить дивитися мультфільми. Ми збираємо всі досягнення сина, наче пазл.
За словами жінки, до Володі додому приходять і педагог, і логопед. Окрім занять у реабілітаційних центрах не лише в Тернополі, а й інших містах України, мама сама щоденно працює зі своїм чадом.
– Я роблю йому масажі, маємо вдома вже цілий арсенал підручних матеріалів, разом складаємо конструктори, вчимося малювати. З моєю допомогою синочок вже вміє самостійно тримати фломастер у руці, – ділиться пані Олена. – Володя дуже любить іграшки зі звуковим і світловим супроводом. Для нас це – як завжди, у пріоритеті, через те, що у Володі послаблений слух, його потрібно завжди активувати, плюс світло, допомагає концентрувати погляд.
Має молодшу сестричку
У хлопчика є молодша сестричка – Аня. Їй вже 1,7 р. Дякувати Богу, друга дитина народилася цілком здоровою.
– Аня ще зовсім маленька і дуже хоче уваги до себе, але ми її привчаємо до того, що потрібно піклуватися про братика, бо він особливий, – говорить жінка. – Донька дуже любить Володю, вона його по голівці гладить, пустушку йому дає, обіймає. Синочок не може встати з ліжка, аби погратися із сестричкою, однак він завжди радий, коли Анютка разом із ним дивиться мультики чи бавиться іграшками.
Три роки родина Коваль бореться за те, аби Володя мав шанс на повноцінне життя. Батьки щиро дякують всім небайдужим людям, котрі допомагають їм і морально, і фінансово. У січні на хлопчика чекає чергова реабілітація. Цього разу він має їхати в Польщу.
– Ми чекали на цю реабілітацію більше, ніж півроку, – каже Олена Коваль. – Саме в Олінеці, що у місті Варшава, тамтешні спеціалісти відкрили нам очі на можливості сина. Там він без сторонньої допомоги починав сам сидіти та стояти. Ми дуже хочемо, аби Володя хоча б двічі на рік мав можливість проходити там реабілітацію. Адже в три роки ще все можна виправити.
Допоможіть зібрати кошти
Курс реабілітації коштує недешево. За три тижні перебування у польському центрі родина Коваль має заплатити 8600 злотих плюс 2600 злотих – за проживання. Для батьків, які щодня витрачають усі зароблені чоловіком гроші, адже жінка – у декретній відпустці, ця сума – непідйомна. Тим паче, сім’я живе в орендованій квартирі. Усі, кому небайдужа доля маленького янголятка, можуть долучатися до збору коштів (реквізити нижче – прим. авт.).
Аби морально підтримати усіх батьків, які мають особливих діток, пані Олена створила групу у Фейсбуці «Володя буде ходити». Вона закликає ніколи не здаватися, і все зміниться на краще.
– Це не проста застуда, яка мине за тиждень-два, тут все вимірюється в роках, – пише жінка. – Я твердо вірю, що такі діти мають шанс на нормальне життя, і нехай син ніколи не закінчить школу із золотою медаллю, але я впевнена, що Він Буде ходити!
Синові
Я обіцяю: буду поряд завжди,
Я обіцяю, що любитиму завжди
Нехай ти особливий, все ж ти наший
І кращого від тебе не знайти…
Ми разом пройдемо нелегку дорогу,
Дорогу праці, боротьби і сліз.
Але я обіцяю тобі сину,
Що ти вийдеш переможцем у ній.
ДОВІДКА
Карта ПриватБанку 5168 7555 0228 4686 – отримувач Коваль Олена.
Джерело.
