Незважаючи на діагноз, 11-річний Віталик охоче вивчає довколишній світ. Він вміє сам майструвати, цікавиться військовою справою і навіть разом зі старшим братом мріяли поїхати до тата в АТО. Хлопці вірять, що так роблять справжні чоловіки.
Життя кольорове попри всі труднощі, із якими нам доводиться зустрічатися.
До Дня святого Миколая «RIA плюс» продовжує соціальну акцію – цикл мотиваційних публікацій про те, як живуть особливі дітки, яких успіхів вони досягають завдяки підтримці рідних і небайдужих людей. Герой цієї публікації – незвичайний хлопчик, не тільки завдяки своєму таланту майструвати, а й тим, що його тато – кіборг. Віталику Войцехівському 11,5 р. Він має легку розумову відсталість, тож навчається у Тернопільській спеціалізованій загальноосвітній школі Тернопільської міськради.
За словами батька хлопчика, про діагноз сина дізналися, коли тому було вже 3,5 рочки.
– Тоді він майже нічого не говорив, погано реагував на звернення дорослих, – розповідає пан Ігор. – Мені зараз важко сказати, що саме відрізняє його він інших здорових дітей, він – просто особливий, неординарний. Почав читати і говорити Нині хлопчик вже навчається у 5-А класі. У школу ходить залюбки. А тато бачить ефект від занять. – Ми живемо в селі Малий Ходачків Тернопільського району, відвідувати розвиваючі центри для дітей навіть технічно не завжди є можливість. Але, хоча б у школі Віталик отримує всі необхідні знання, з ним працюють і психолог, і логопед, і дефектолог, і вчителі, – зауважує він. – Я дуже задоволений. Якщо раніше він не міг говорити, лише промовляв окремі звуки, то в школі його навчили читати, писати, тепер він набагато краще говорить. Та головне – він навчися контактувати з іншими людьми, бо раніше з цим була величезна проблема. Тому дякую вчителям і всім працівникам закладу за те, що вкладають свою душу в особливих дітей! Шкільні предмети хлопчикові даються не дуже просто. Рахувати вміє лише з допомогою калькулятора. Але, незважаючи на це, Віталик має золоті руки. За розповіддю тата, він самостійно проектує, а потім робить кораблі, самокати, гармати тощо. – Біля тата навчився, я роблю, а він дивиться, запам’ятовує і сам пробує – говорить Ігор Войцехівський. – Цього року я вже почав навіть давати йому електроінструмент в руки. Звісно, що дитина не залишається без нагляду. Я спостерігаю, як він працює. Віталик дуже акуратний в роботі, кожен міліметр відміряє, скаже, де що потрібно підрізати, відкоригувати. Хоче бути капітаном Гаком Тато пишається сином. Адже той робить досить великі успіхи. Наразі він вже самостійно може одягнутися, почистити зуби, прибрати за собою, підготуватися до сну. Як і кожна дитина, любить мріяти. – Нерідко уявляє себе капітаном Гаком з мультфільму, мріє мати дерев’яну ногу і гак, замість руки. Звичайно, для нього – це гра, – додає тернополянин.
У свої 11 рочків Віталик вже знає, що таке війна. Він часто запитує татка про те, як там люди живуть, коли настане мир в Україні. Ігор Войцехівський – ветеран. У серпні 2014 року він записався в лави Українського добровольчого батальйону та поїхав у зону проведення АТО. Був артилеристом 5-го окремого батальйону. Місце дислокації – село Піски Донецької області. Втім, не судилося чоловікові довго бути на полі бою. – Я маю інвалідність, у мене лише одне око, через постійні постріли, вибухи, почалося розшарування сітківки на другому оці, – розповідає співрозмовник. – Лікар сказав, що через такі мікрокантузії ока ще рік-два, а потім – суцільна темрява… Маю дітей, яких потрібно ставити на ноги. Тому повернувся додому. Допомагати своїм побратимам на передовій пан Войцехівський вирішив і вдома. Він активно займається громадською роботою. А малеча в цьому допомагає. – Маю ще одного сина Максимка, він на два роки старший за Віталика, – продовжує чоловік. – Вони в мене обидва – соколи. Дуже дружні, не розлий вода. Період суцільних бійок вже пережили, тому зараз у них мир та ідилія. Пан Ігор виховує хлопців на патріотичних засадах. Головне, каже, – аби вони виросли справжніми чоловіками. – Коли я був у зоні, вони і малюнки мені присилали, і листи писали, – зауважує тато. – Та й найчастіше питали, коли я їх заберу до себе на війну. І так має бути. Обов’язок кожного українця – захищати свою землю. Це не лише чоловіків стосується. Захищати – не значить зі зброєю в руках щось доводити, захищати – це долучатися до перемоги, як можеш. І в тилу робота не менш важлива. Збір продуктів, матеріально-технічних засобів також необхідний. Кожен по крупинці, і разом ми – сила!
Джерело.
