Уже близько трьох років біля входу у древній домініканський костел у самому центрі Чорткова мешкає Олена Козак. Вона живе у дитячому наметі, такому, який продається в магазині іграшок, щоб ставити малюкам у кімнаті. Про неї в місті ходять різні чутки, але точно відповісти на питання: чого саме вона добивається таким чином, ніхто не може.
Жінці на вигляд років 35. Але усі називають її Оленкою — як дитину. Вона майже не покидає своє місце біля костелу. Ночує у наметику.
І влітку, і взимку. Коли холодно, гріється пляшками із гарячою водою.
Може зайти у піцерію «Челентано» або ресторан «Пан Чартковський», що поряд із храмом. Вона там купує собі поїсти, ходить в туалет, де й, скориставшись з нагоди, вона чистить зуби.
Прихожани костелу кажуть, що за ці три роки на вулиці вона жодного разу не захворіла. Хоча і вони про Оленку знають небагато.
ЗИМОЮ В ОДНОМУ СВЕТРІ
На вулиці мінус чотири. Йде сніг. Наметик Оленки вкритий зверху ковдрою. Він зовсім невеличкий. Щоб у ньому поміститися, дорослій людині потрібно скрутитись у клубочок.
Гукаємо господиню цієї дивної оселі. Виглядає. Вдягнена в светр зеленого кольору, на вигляд не дуже теплий, на голові червона шапка з бомбоном. Ноги закутані в спальний мішок.
Оленка рада поспілкуватись. Питаємо її, чи не мерзне.
— Ні, в мене є куртка, але якщо одягну її всередині, то буду як бегемот.
Жінка охоче відповідає на питання. Видно, що їй приємна увага.
— Я собі з доброї волі розложила намет на сходах костьола, щоб люди знали «цю ситуацію», — каже Оленка і дивується, що журналіст Чортків.City не розуміє про яку ситуацію йде мова. Мовляв, усі ж знають.
Потім вона плутано пояснює, що у неї відібрали житло і вона тут, щоб влада допомогла повернути.
— Я тут навчалася в школі-інтернат, 1995-ті роки. Я офіційно була прописана тут, у Чорткові, на вулиці Олени Теліги, 8. Це колишня вулиця Крупської, 8, навпроти шостої школи. Мене звідти неправомірно виписали, без моєї згоди. Я претендую на це житло, тому сюди приїхала. Звернулася до всіх органів і всіх інстанцій державних, які є у нашому Чорткові.
МАМА ХОТІЛА ЗАБРАТИ В ЄВРОПУ. ОЛЕНКА НЕ ХОЧЕ
Оленка виросла і майже все життя прожила у Чорткові. Батьки розвелися, коли вона була ще маленькою. Мама живе у Польщі, вийшла там заміж. Сестра Оленки також живе у Європі. Брат тут, в Україні.
Вона якось їздила до своєї мами. Видно, що їй приємно згадувати ту поїздку. Каже, що дуже вдячна Польщі, яка її «прийняла, яко первістка, яко європейку». Мама пересилає їй гроші, хотіла забрати до себе, але Олена їхати не хоче.
Сестра теж турбується як може. Часто навідується брат. Родичі допомагають з їжею, забирають прати її одяг, приносять чистий. А от з рідним батьком Олена не спілкується.
Оленці всі допомагають: служителі храмів міста, сестри з костьолу. Перехожі дають гроші, продукти. Вона називає прізвища та імена одногрупників, які до неї приходять. Колись вона вчилася у Чортківському інституті підприємництва і бізнесу. Каже, що закінчила магістратуру із бухгалтерської справи.
Питаємо її, чи це акція протесту. Вона відповідає, що ні.
— Я собі з доброї волі розклала намет на сходах костьола, щоб люди знали цю ситуацію. Те, що тут відбувається, пов’язано з місцевим самоврядуванням. Не треба їхати до Києва, створювати майдани там і чогось добиватись. Я намагаюся, щоб мене вислухали в місті.
«ОЛЕНЦІ ТАК ДОБРЕ»
Домініканському собору, під велечезними дверима якого Оленка поставила свій намет, чотири століття. Один із священнослужителів храму, отець Віталій, каже, що Оленка насправді має де жити, але їй більше подобається мешкати у наметі. Він і сам не може чітко пояснити, чого саме вона добивається від міської влади, бо так і не зміг зрозуміти те з її слів.
Продавчиня з продуктового магазину навпроти, яка вже довгий час спостерігає за дивачкою, стверджує, що їй багато людей хотіли допомогти, але «Оленці так добре».
Парафіянка костелу пані Оля Щербакова говорить, що добре було б якось допомогти Оленці. Життя на вулиці робить її агресивною, часом небезпечною. Був час, коли Оленка вночі розпалювала вогнище на сходах під самими дерев’яними дверима костелу. Тоді парафіяни храму намагалися своїми зусиллями допомогти їй.
— Дехто пропонував житло — літню кухню, з опаленням і всіма необхідними умовами. Мерія міста запропонувала роботу і кімнату у гуртожитку. Оленка не захотіла, — каже Оля Щербакова.
