За свої сто років Розалія Йосипівна пережила три війни, пам’ятає різних державних керманичів, правління різних імперій на нашій території.
Щасливих 100! «Це найкраще моє свято!» — вдячно усміхалася Розалія Навольська. 19 березня в оселі поважної ювілярки з Бедриківців Заліщицького району було по-особливому радісно, не вщухали телефонні дзвінки — сипались рясні вітання! Щирі побажання довгожительці висловили й місцевий священик, сільський голова та представники районного керівництва. Бабця Рузя, як її любляче кличуть у селі, з особливим трепетом чекала цьогорічної сотої весни. Рідні підготували для неї незабутнє свято — справили день народження в ресторані в Заліщиках, запросили тамаду, фотографа. Кожного з гостей бабуся обійняла, до кожного заговорила, кожного впізнала. У свої 100 вона при світлому розумі та добрій пам’яті! «Може, ви втомилися? Завезти вас додому?» — запитували її онуки.
«Ні, хочу ще побути з вами!» — відповіла. Бабця Рузя залишилася до кінця забави, задула свічки на торті, прийняла чергові «многаліття»!, пише НОВА…
Залишилася сиротою у 6 років…
Розалія Йосипівна Навольська все життя прожила в рідних Бедриківцях. Народилася 19 березня 1919-го року в багатодітній сім’ї Піковських. Тато-вдівець мав трьох своїх дітей від першого шлюбу, взяв за дружину жінку-вдову з двома дітьми, у них народилося ще четверо спільних дітей. «Твої, мої і наші», — жартували вони про малечу. Наймолодшою, дев’ятою, була Рузя.
— Наша бабуся у шестирічному віці залишилася сиротою — її мама занедужала й померла, батько залишився сам із дітьми, — розповіла онучка ювілярки Наталя Мигайчук. — «Мене не було кому бавити, бо всі трудилися на полі та біля худоби», — згадує бабуся. Свою матір вона мало пам’ятає, але досі у її серці відгомін тодішнього смутку. Цвинтар у селі недалеко від школи, тож на перервах вона бігала до могили. «Ляжу на гріб мами і плачу» — болючий спогад бабусі. «Усі діти мали матерів, усім дівчаткам заплітали коси, а мене тато підстриг», — додає. Та, попри велику втрату, Піковські не опускали рук. Жили заможно: мали коней, овець, поля, до них наймалися на роботу. Бабця Рузя змалку була дуже доброю, коли був неврожай, набирала в коморі миску зерна і несла сусідам, які бідували. Вийшла заміж у 15 років, її обранцем був 19-річний Марко Навольський. Подружжя народило четверо дітей, проте двоє старших померли маленькими. Бабця Рузя з чоловіком виховали сина Юліана і доньку Марію — мою матір. Нині їм вже 77 та 70 років. У довгожительки є четверо онуків — Богдан, Наталя, Назар та ще один Богдан, шість правнуків — Назар, Оксана, Святослав, Вікторія, Олександр, Віктор, та двоє праправнуків — 7-річна Вікторія та 2-річний Давид, а ще ж зяті та невістки! Діда Марка вже нема 43 роки, відійшов у засвіти в 61-річному віці, разом з бабусею прожили 40 років.
На машинці Singer обшивала все село
Про таланти бабці Рузі розказує кожен мешканець Бедриківців — не одне десятиліття куховарила по весіллях, була кравчинею на все село, гарно малює, а ще знає толк в господарці, допомагала чоловікові мурувати хату.
— Життя привчило бабусю змалку до праці, — продовжує розповідь Наталя Степанівна. — Після весілля пішла з чоловіком жити окремо. Тато дав їй придане — кілька коней, овець, скриню, кочергу. Бабуся не раз жартома згадує, як вперше пекла хліб у печі. Затулила вікно хусткою, щоб ніхто не бачив, — хвилювалася, чи вдасться. Але свекор почув аромат хліба і постукав у двері. Господиня мовчить. «Рузько, відчини! Бачу, що ти вдома», — гукав. Далі тиша. Присів на призьбі, чекав, поки дозволить зайти. Хлібини трохи підгоріли. «Пустиш танше — купці куплять!» — підтримав її старання свекор. Якось Рузя садили з братовою лан квасолі. Дуже втомилися, тож пішли до лісу, що за городом, і там запорпали решту насіння. Думали, ніхто не знатиме, а згодом зійшло на півлісу… «Котра ґаздиня так трудилася?!» — жартував їхній батько. З дідом Марком бабуся жила добре. Він був міцним, високим, а вона — дрібненька, низенька, замолоду часто хворіла після перенесених жовтяниць.
Лікарі припускали, що довго не проживе, але ж! Бабуся донині береже у скрині дідусеві чоботи, райтки, кожух. «Це мого Марка! Не можна викидати!» — каже. Вона з великою любов’ю виховувала своїх дітей, нас — онуків, бавила правнуків. Дружина дядька Юлика вчителювала, вони будувалися, тому їхні Назар та Богдан часто залишались у нас. Бабуся не дозволяла нам байдикувати: пасли худобу, пильнували кролів та гусей, пололи в теплицях — у нас помідоровий край. Бабуся офіційно ніде не працювала, цілими днями поралась на городах, а вночі — сідала за шиття. Коли після війни польські родини покидали село, одна полька подарувала бабусі швейну машинку Singer. Так вона самотужки навчилася шити. До неї з усього села ходили з тканиною, щоб замовити якусь одежину. Я навчалася у Чортківському педучилищі, то щотижня їхала з дому в іншій сукні. Бабуся не креслила викройки, не мала лекал. «Тут мають бути три ґудзички, а тут — зібрано», — пояснювала я їй. І вона швиденько шила! У неї золоті руки!
100 років — дарунок від Бога!
За свої сто років Розалія Йосипівна пережила три війни, пам’ятає різних державних керманичів, правління різних імперій на нашій території. «Дякую Богові за 100 років. Але мені здається, що все одно не нажилася, — каже бабуся. — Бідувала дитиною, потім ми з чоловіком будувалися, а тепер, коли добре, життя добігає… У час війни та підпілля страшно було ніч переночувати. То одні стукають у двері, то вже другі кури ловлять у стайні… Нині теж війна в Україні, але кулі від нас далеко, молоді хлопці захищають нашу землю… Не раз чую, як люди нарікають, нема ще на що — всі нагодовані, одягнені».
— Наша бабуся — живчик! Ходить з паличкою, не може без роботи і дня. Усю зиму перебирала квасолю, теребила кукурудзу, наготувала багато підв’язок з мішковини для помідорових кущів. Вже цієї весни посапала ягідник. Поки ми поралися в парниках, вона маленькою сапкою пройшла поміж рядками в ягіднику, позривала сухі листки. Сама йде до кухні їсти, любить посидіти біля хати. До села вже не виходить, тільки веземо її щоразу до сповіді до церкви — хоче хоча б кілька метрів зайти своїми ногами до храму. У Бедриківцях наша бабуся Рузя найстарша, з її покоління вже одиниці залишилися. Моєму батькові майже 80 років, то він не пригадує, щоб у селі хтось доживав до сторіччя. Не було довгожителів і в нашій родині. Брати та сестри бабусі прожили по 70-80 років. «Господь любить сиріт, то, мабуть, дарував мені довгі літа!» — міркує бабуся. Молиться за братів, сестер, за живих і мертвих. Секрет її довголіття — добре серце і любов до людей. Скільки вона за життя допомагала односельцям! Готувала на весілля на 300-400 гостей, забави тоді тривали три дні. Цілий тиждень перед тим бабуся пекла солодке, калачі, готувала страви. Усьому навчилася сама. Не було такої страви, щоб не вміла зготувати чи не любила, а тим більше не хотіла. Нині вже не дозволяємо їй готувати, бо й до плити ледве дістає. Найбільше їй смакують кулеша, квашена капуста, голубці, пампушки. На свій день народження вона не чекала на подарунки, а на спілкування з рідними. Дуже хотіла до ресторану! Тішилася! «Вперше я розгубився з побажанням ювілярці. Завжди бажаю дожити до 100 років, а нині побачив, що це не межа!» — зізнався тамада. Фотограф казав, що вперше робив світлини столітньої людини. Бабуся Рузя — наша радість!
