Стаття підготовлена на основі матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.
У 30-ті роки національна самосвідомість на Тернопільщині, а зокрема на Волині, ропочала дуже підніматись. Громада непримиренних борців-учасників збройної визвольної боротьби продовжувала патріотичну діяльність в інших формах, і в цей час вони розпочали готували молодь до нових випробувань. Старше покоління революційно настроєних патріотів неухильно спрямовували підростаюче покоління у національне русло. По селах північної частини нашої Тернопільської області стали утворюватися місцеві організації ОУН. До організації почала вступати юна зміна без жодного практичного досвіду, але з великим знанням історичного минулого і усвідомленням свого громадянського призначення. Так у 1936 році була зорганізована місцева організація ОУН в селі Малі Вікнини, (тепер Збаразького району Тернопільської області).
У 1937 році в цю патріотичну організацію ОУН поступив Поліщук Микита Йосипович. Коли на наші землі у вересні 1939 року прийшли “визволителі” із сходу, то місцеві люди вже знали, що то за добро до нас прийшло. Нами стали керувати малописьменні активісти та войовничі атеїсти і вірні охоронці комуністичної системи. Усі вони влітку носили сорочки навипуск, підперезані вузькими поясами, кашкети у них були сталінські, ходили в парусинових чоботах, і з наганами на боці. Усі вони на зборах вихваляли перед місцевими жителями райське життя при радянській владі, яке вже десь нам є на сході і яке настане у нас, як тільки ми усі об’єднаємося в колгоспи, зробимо з церкви клуби, знімемо дзвони, а усіх попів повісимо за бороди на телефонних стовпах. Але наші люди не вірили тим бреханням і розпочали виявляти велике незадоволення. Оця вселюдська неприязнь до більшовицької влади була причиною того, що початок війни з німцями наші люди зустріли з тривогою та радістю. Знали, що війна принесла людські жертви, але не бачивши зблизька фашизму, раділи що позбулися більшовизму. Та німці встановили свою окупаційну адміністрацію, гестапо. У 1942 році стали відправляти молодь на роботи до себе в Німеччину. Вже на початку 1943 року розпочалося на наших теренах зароджуватися УПА. Майже вся молодь пішла захищати нашу рідну землю.
Я, уповноважений Дедеркальської НКДБ лейтенант державної безпеки Фомічов допитав в якості обвинуваченого Поліщука Микиту Йосиповича, 1920 року народження, село Малі Вікнини Дедеркальського району Тернопільської області, освіта 4 класи, член ОУН з 1937 року, син Йосипа та Антоніни Поліщуків, українець, не судимий.
“Я, Поліщук Микита Йосипович, став вояком УПА в квітні 1943 року. З квітня по листопад 1943 року я був їздовим при керівництві районного відділу УПА, а потім став рядовим бійцем на один місяць. А дальше мене призначили ординоносцем керівника боївки “Шуліки” до січня 1944 року. Я тоді перейшов в сотню “Сома”. У лютому нашу сотню тимчасово розпустили до особливого розпорядження. Це нас розпустили на час, коли лінія фронту вийде на Львівщину, тоді ми мали знову зібратись і розпочати вести боротьбу проти радянської влади. Коли фронт пройшов і я отримав вказівку прийти в призначене місце але не прийшов і участі проти радянської влади не брав. В УПА я знав своїх односельців, а саме:
1. Ковальчук Іван Леонтійович, 1914 року народження, село Малі Вікнини, член ОУН з 1937 року, на вид худорлявий, світлий, псевдо “Кобзар”, вояка УПА. Де на даний час знаходиться, не знаю.
2. Ковальчук Михайлдо Леонтійович, 1920 року народження, село Малі Вікнини, член ОУН з 1938 року, на вид худорлявий, світлий, псевдо “Ворон”, рідний брат Івана Ковальчука, вояка УПА. Де на даний час знаходиться, не знаю.
3. Барчук Мартин Лаврентійович, 1916 року народження, член ОУН з 1939 року, вояка УПА. село Малі Вікнини, член ОУН з 1937 року, на вид худорлявий, темнуватий, псевдо “Хвиля”, вояка УПА. Де на даний час знаходиться не знаю.
4. Кушнірук Петро Андрійович, 1918 року народження, село Малі Вікнини, член ОУН з 1937 року, на вид середнього росту, темнуватий, псевдо “Верба”, вояка УПА. У 1943 році був станичним в селі Малі Вікнини. Де на даний час знаходиться, не знаю.
5. Кличка “Нечай”. Районний комендант ОУН, вік 25-26 років. Середнього росту, чорнявий. Де на даний час знаходиться, не знаю.
6. Кличка “Максим”. Керівник обласного проводу ОУН, вік 28-30 років. Середнього росту, темно-русий. Де на даний час знаходиться не знаю.
7. Кличка “Сом”, комендант району про ідеологічно-пропогандиській роботі, високого росту. Віком 35 років. Де на даний час знаходиться, не знаю.
8. Михайлюк Василь, народився 1922 році, псевдо “Шуляк, родом з села “Кушлин” Кременецького району. У березні 1944 року заарештований органами НКВС.
9. Кличка “Сірко” народився 1918 року. Родом з Дедеркал. Був призваний в радянську армію у 1940 році. Під час війни попав до німців в полон і потім втік. У 1943 році поступив в УПА. Де на даний час перебуває, не знаю.
10. Кличка “Штик”. Народився у 1905 році. Служив у Польській армії. Низького росту, чорнявий. Родом з села Горанки Кременецького району. Де на даний час перебуває, не знаю.
11. Кличка “Лиска”. Народився у 1915 році. Служив у Польській армії. Родом з села Борсуки Лановецького району. Високого росту, чорнявий. Де на даний час перебуває, не знаю.
12. Псевдо “Шашкевич”. Народився у 1910 році, звідки родом не знаю, перебував у Польській армії, середнього росту, світлий. Де на даний час перебуває, не знаю.
13. Псевдо “Найменший”. Народився у 1917 році, родом з села Кушлино, перебував у Польській армії, високого росту, темне і дуже густе волосся. Де на даний час перебуває, не знаю.
14. Псевдо “Яворина”. Народився у 1920 році, звідки родом не знаю, перебував у Польській армії, середнього росту, світле волосся. Де на даний час перебуває, не знаю.
15. Псевдо “Шпак”. Родом з східних областей України, народився у 1919 році, високого росту, широкоплечий, темноруссе волосся. На праві нозі мав відморожені пальці. Де на даний час перебуває, не знаю.
16. Псевдо “Голуб”. Родом з Шумщини, народився у 1920 році. Середнього росту, худорлявий, біляве волосся, де на даний час перебуває не знаю.
17. Псевдо “Муха”, віком 28 років, родом з села Матвіївці Дедеркальського району Тернопільської області, в ОУН з 1937 року, господарчий, вища освіта, вище-середнього росту, чорнявий, де на даний час перебуває не знаю.
18. Псевдо “Вернигора”, Бекетів Володимир Олексійович, 1917 року народження з села Малі Вікнини, освіта чотири класи, член ОУН з 1938 року, в УПА з 1943 року, командир відділення. У березні 1944 року призваний на службу в радянську армію. 26 квітня 1944 року заарештований ВКР “Смерш” ПКВО. Засуджений 15 червня 1944 року на 20 років каторжних робіт з конфіскацією майна та на 5 років позбавлення прав.
19. Псевдо “Марс”, Шевчов Володимир Прокопович, вік 45 років, лікар районного проводу ОУН, займався також підготовкою медперсоналу для УПА, родом з Плужного, Камянець — Подільської області. Тепер працює лікарем в районній лікарні в Дедеркалах.
20. Гоюк Антоніна Іванівна 1922 року народження, народилася в селі Малі Вікнини, є дружиною лікаря “Марса”, проживає разом з чоловіком. Член ОУН.
В цей час наша бригада налічувала три рої які складали одну чоту. В кожному рою нараховувалося до 12 бійців. З нашого рою було 9 хлопців з нашого району. Командиром першого рою був “Конопля” з 1928 року, середнього росту, чорнявий. Командир другого рою “Яворинка”, а третього “Штик”. Наша чота мала командира і заступника командира. Ми були розпущені у лютому 1944 року. Нам прийшов приказ щодо розпуску від командира районного проводу “Нечая”. А розпуск здійснювали “Сом”і “Нечай”. Нам повідомили при розпуску що для збору буде особливі повідомлення. А коли ми мали прийти додому, то мали організовувати на місці в своїх селах боротьбу з працівниками НКВС. Всю зброю і боєприпаси ми склали на два вози а на третій сів я, “Нечай” , “Шашкевич” та ще п’ятий, якого я не знав. Ми поїхали на Кушлини до хутора, але коло лісу я зійшов і пішов додому. Куди вони поїхали дальше я не знаю. Так я в дома перебував аж до березня. Десь на середині місяця мені переказали явитися у районний воєнкомат. Коли я прийшов туди, то мене відправили на навчальний пункт в село Воробївка. До мене прийшла мама і сказала що у ночі до дому приходив Барчук Мартин, надрайоновий комендант СБ. Він переказав мамою, щоб я йшов в підпілля, а не в радянську армію”.
У 1943 році на наших землях Тернопільщини появились радянські партизани. Керівництво партизанського руху, яке перебувало на наших теренах складалося з енкаведистів та комуністів, які були залишені на окупованих німцями земель. В кожній групі були комісари, партійні і комсомольські вожаки та своє кагебе. Вони грабували місцевих селян, забирали продукти, коні, вози, одяг. Більшість з них були мародерами, ґвалтівниками і злодіями і поводились не краще за німців. Перебуваючи на північній частині Тернопільської області, партизанське з’єднання генерала Андреєва, яке перебувало в селі Передмерка Лановецького району півтора місяця, грабувало місцеве населення, вони забирали скрині, простирадла, рядна, рушники, чоловіче і жіноче взуття та інші домашні речі. Увірвавшись до священика села Великі Вікнини (Микола Скрипник) на чолі з командиром почали наводити порядок. В цей час у священика перебувала вчителька Шумило Олена Іванівна. Командир випивший, від якого тхнуло перегаром, почав до неї приставати. Вона вирвалася і побігла до церкви де відбувалася служба Божа. Командир прибіг в церкву і розпочав стріляти по стінах церковного храму з автомата. Кулями посік бляху і хрести. Вони робили рейди у село Горанка де був спиртзавод і цей завод практично почав працювати на партизан.
Протокол допиту 28 жовтня 1944 року.
Я, уповноважений Дедеркальської НКДБ лейтенант державної безпеки Фомічов допитав в якості обвинуваченого Поліщука Микиту Йосиповича, 1920 року народження, село Малі Вікнини Дедеркальського району Тернопільської області, освіта 4 класи, член ОУН з 1937 року, син Йосипа та Антоніни Поліщуків, українець, не судимий.
“При німецькій владі у селі Горанка Кременецького району у 1943 році почав працювати спиртзавод. У листопаді 1943 року цей спирт завод взяли під свій контроль партизанське з’єднання генерала Андреєва, поставило свою охорону і забирали виготовлену продукцію для своїх потреб. Нашій військовій бригаді районне керівництво ОУН зобов’язало зробити напад. В цей час нами керував “Шуляк”. Він призначив організатором і керівником сотника “Сома”. Йому помагав “Квітка”. Цю акцію по знищенні спиртового заводу здійснили 5 січня 1944 року. Крім заводу ми спалили контору і баки, де зберігали паливо. Ми забрали дві двісті-літрові бочки спирту. Наша бригада чисельністю 28 бійців у ночі напала на завод. Там було шість охоронців, які віддали нам зброю і втекли. На заводі нікого не було і нам було сказано все знищити. Всі приміщення ми добіляли спиртом і розпалили вогонь. На чотирьох повозках ми забрали спирт, зброю, чистий папір, який був в конторі, друкарську машинку та інші речі. Після цієї операції “Шуляк” пішов від нас. А керував нами з листопада 1943 року. Наші хлопці мали багато зброї. У листопаді до мене в село Малі Вікнини приїхали районний комендант “Нечай” з “Сірком”, “Шашкевичем”, “Штиком” і “Коноплею”. Через короткий час з Шумська прибули двох чоловіків з СБ ОУН. Я їх не знав. Мені сказали організувати троє повозок і одного верхового коня. Тоді з СБ ОУН дали нам вказівку, щоб ми їхали у Вишнівецький район по зброю. Я разом з “Сагайдачним” поїхали в село Колодне і там нам дали одну малокаліберну пушку, снаряди до неї, кулемет з патронами, автомати та гвинтівки. По дорозі коли ми вже минули Вишнівецький район до нас приєдналися “Шуляк”, “Сом” і ще дев’ятеро озброєних повстанців. Ми добралися в село Загайці і там були аж чотири дні, а потім переїхали в Матвіївці Дедеркальського району. Наш загін мав дуже добре озброєння. Хлопці мали псевда “Ліщина”, “Дріт”, “Липа”, “Сосна”, “Дуб”, “Сосна”, “Клен”, “Квітка”. Звідки ці хлопці я не знав. Один з них “Ліщина” був з Великих Вікнин. Наш загін боровся з німцями, червоними партизанами і з радянською владою яка прийшла на заміну німцям. Районним проводом ОУН при створенні нашої боївки було роз’яснення яку мету ми маємо виконати. Наше завдання полягало в тому, що ми маємо боротися за створення Самостійної України, вести боротьбу з ворожими силами та радянською владою. Я вів цю боротьбу аж до самого арешту. Коли у лютому 1944 року нашу сотню розпустили. То хлопці здали зброю, але де її тримали я не знаю. В ці сотні зі мною були ще такі бійці: “Яничар”, “Зірка”, “Кропива”, “Цуцман”,“Ліщина”, “Дріт”, “Липа”, “Сосна”, “Дуб”, “Сосна”, “Клен”, “Квітка”. “Яструб”, “Гриб”, “Конопля”, “Лісовий”, “Хміль”, “Малина”, “Сніп”. Я добре знав “Снопа” -Кобець Сергій Кіндратович з мого села Малі Вікнини. Ми на початку лютого 1944 року зруйнували в селі Великі Вікнини містка, щоб червоні солдати не мали як пройти.”
Джерело.
