Написати цей текст мене підштовхнули численні розмови з людьми, які полюбляють сповідатися принципово напередодні Пасхи. Зазвичай, я стримуюся, щоб не запитати прямо: із якого це ти дива прийшов на Сповідь, якщо увесь рік до цього, і вже напевне рік після нашої розмови, ми більше не побачимо тебе в храмі? Звичайно, я такого не скажу, бо як священик буду йти на неймовірні кроки, щоб ця людина до мене повернулася. Однак, найчастіше, не маючи нагоди побачити таких людей знову, я подумав, що цілком логічним буде написати кілька слів до них, із поясненням хоча б десяти найпоширеніших заблуджень, які можна від них почути. Звичайно, це не єдині «крилаті фрази», які зустрічаються духівникам. Цілком ймовірно, що інші священики чують зовсім інші виправдання. Однак, давайте хоча б із чогось почнемо.
Вашій увазі 10 типових фраз, які можна почути від людини, яка прийшла каятися, але своїм «покаянням» ще більше віддалилася від Бога.
1. «Я постійно сповідаюся. Перед Пасхою…»
Давайте розпочнемо з найголовнішого. Сповідатися треба не дивлячись на календар, а уважно аналізуючи власне життя, свої здобутки та помилки. Знаєте, жоден «нормальний» християнин не буде терпіти цілий рік, носячи на собі тягар власних пристрастей і гріхів, чудово усвідомлюючи, що їх можна позбутися, принісши своє покаяння Богу та священику. Неначе різка зубна біль, віруючу людину повинен боліти кожен вчинений нею гріх. Ми ж не чекаємо цілий рік, коли у нас болить зуб! Ми навіть один день не хочемо терпіти цю біду. На жаль, до своєї душі ми ставимося більш легковажно. Сповідатися один раз у році, лише перед Великоднем, – це не тільки не є свідченням нашої віри, але навпаки – саме чудово проявляє відсутність віри та повну нечутливість до власного аномального стану перебування в грісі. Той, хто сповідається лише перед Пасхою, робить це не від страху Божого, а через сором перед людьми. Якби був страх Божий, то людина б не змогла стерпіти докорів сумління за гріх навіть до ранку, не те, що чекала довгі дні та місяці, щоб принести Господу своє покаяння. Натомість, йдучи до Сповіді разом із усіма, «за компанію» людина показує, що насамперед для неї важлива думка про неї не Бога, а інших людей. Їй соромно, що хтось може подумати про неї, що вона грішниця, яка не ходить до церкви! Звичайно, це не так! Люди на повному серйозі переконані, що навіть коли їх і можна назвати грішниками, то вони вже точно не грішніші за своїх сусідів! Так, ці «віруючі» не лише хочуть обманути інших, але й готові себе самих усе життя переконувати у зручній для них брехні. Насправді Сповідь повинна бути регулярною. Не рідше разу-двох на місяць.
2. «Я не маю особливих гріхів, тільки повсякденні…”
Звичайно, не може не дивувати, як люди, які ніколи не відкривали жодної книжки з богослів’я та аскетики, вміють безпомилково розрізняти «повсякденні» гріхи від якихось інших, а головне – помічати їх за собою. Очевидно, в системі цінностей таких осіб повсякденні гріхи не такі страшні, бо протиставляються більш жахливим і небезпечним (святковим?). Насправді, це велика помилка – легковажити небезпеками малих гріхів. Якщо кожного разу йдучи додому, ми будемо приносити з вулиці невеличкий камінець, то вже зовсім скоро наша оселя буде вщент наповнена дрібним камінням! Між іншим, Святі Отці попереджали, що дуже часто покаятися у великих падіннях людині буває простіше, ніж навчитися контролювати ті гріхи, які начебто не настільки смертельні. І, ось саме тому Православна Церква ніколи не мала чіткого поділу на великі та малі гріхи. Всі гріхи без винятку – це отрута, смерть. Всі вони для людини однаково шкідливі та небезпечні. Запитайте будь-якого хіміка: для того, щоб смертельно отруїтися, вам зовсім не обов’язково випивати ціле відро небезпечного трунку. Деякі токсичні речовини вбивають людину лише своїми випарами чи газами. Так само діє і на нас усілякий гріх. Гріх – це вже за визначенням те, що несе людині смерть. І було б дуже нерозумно серед різних сортів отрути вибирати той, що приємніший на смак. Здоровий глузд каже оминати навіть думки про це.
3. “Я не дотримуюся посту, бо не маю вже доброго здоров’я (грошей)…”
Неймовірна кількість людей дійсно вірять у те, що певні зовнішні умови чи стан здоров’я можуть стати їм перешкодою до повноцінного християнського посту. Насправді, все точно навпаки. Проста їжа завжди дешевша від високопоживної та калорійної. Інша справа, що ніхто з нас не хоче їсти просту їжу. Звичайно, легше придумати відмовки, типу: «я без м’яса не наїдаюся» і т.д. Тут можна відповісти, що для організму корисніше зупиняти трапезу з легким голодом, а тому нічого не станеться, якщо хоча б кілька разів у році ми спробуємо це зробити. А ще, слід зауважити, що для кожної людини можливий і необхідний свій власний рівень посту. Інша справа, що не всі люди готові прийняти цю думку. Якщо зазвичай я з’їдаю десять буханців хліба, а в піст зможу змусити себе відмовитися від п’ятьох – я буду героєм. У той же час, людина, яка зазвичай їсть чотири скибки так і буде їсти чотири – нічого для себе не здобуде. Той, хто їсть п’ять хлібин все одно її перевершив. Розумієте, про що я? А ще треба зауважити, що справжнє постування, це праця на всіх трьох рівнях природи людини: духовному, душевному та тілесному. І якщо один із рівнів може мати певні послаблення, то два інших навпаки – повинні надолужити все прогаяне. Більше з’їв? Більше молись! Зазвичай, люди про це не думають. Відмовившись від самоконтролю в справі харчування, вони майже завжди перестають контролювати і свій внутрішній стан. Запитати таких, чи відмовляючись від скоромного, вони почали більше молитися, більше творити милостиню, більше читати Святе Писання, навряд чи ви отримаєте позитивну відповідь. Як правило, перед вами стоятиме людина, для якої піст це заборона на вживання ковбаси й не більше. Хоча, піст це зовсім не про це.
4. «Найбільший мій гріх – те, що я невінчана з чоловіком…»
Бідна людина не розуміє чому саме Церква рекомендує людям не жити в блуді, а узаконити власні стосунки. Насамперед це слід зробити тому, що Таїнство Вінчання – це безпосередня, пряма допомога Бога, це Христове благословення подружній парі. Ніщо, що ми робимо без благословення, не може бути вдалим у повну силу. І якщо людина відмовляється від Божого благословення, але все одно чомусь надіється на щасливе життя, мені хочеться запитати лише одне: «ви це серйозно?». Звичайно, церковний шлюб ніяких гарантій щастя не дає. (До речі, про це я писав у своїй статті Навіщо потрібно вінчатися) Однак, ви повинні знати, що подружній парі, яка запросить у свої стосунки Христа, все буде виходити багато краще. Все, за що б вони не бралися. Ну, й ще одне. Дуже часто відсутність вінчання у законно пошлюбованої в держорганах пари свідчить не про те, що чоловік не вірить у Бога, а навпаки! Він настільки серйозно ставиться до церковного шлюбу, який вважає вічним і нерозривним, що навіть розписавшись із своєю обраницею, не розглядає її кандидатуру як свій остаточний вибір. Це світський шлюб можна розірвати в будь-який момент. Але церковний – це щось більш серйозне і непорушне. Тому, дуже часто священик змушений роз’яснювати людині, що відсутність у неї церковного шлюбу це не стільки проблема її стосунків із Церквою, скільки проблема її стосунків з чоловіком, із яким вона проживає.
5. «Не ходжу часто до церкви, бо робота така, що нема ніколи часу…»
Звичайно, «на роботу» до церкви ходять лише священик і дяк. Усі інші люди змушені так сплановувати свій час, щоб у розпорядку дня, окрім професійних обов’язків, залишалося місце й на домашню працю, на зайняття з дітьми, і на господарство, і навіть на відпочинок. Тому, немає нічого дивного, коли вічно заклопотана людина не може вийти з цієї виснажливої колізії обов’язків. Тим не менше, можу вас запевнити, що при бажанні людина може знайти можливості на все, що завгодно. Я навіть відкрию вам страшну таємницю. У нашому з вами світі існують священики, які змушені поєднувати служіння в храмі зі світською роботою. Уявляєте? І навіть у такому випадку вони якось умудряються приходити до храму. При чому, не один раз у рік, але роблять це постійно, щотижня, іноді – кілька разів у тиждень. Часто – двічі на день – вранці та ввечері. Знову ж таки повторю – все залежить від бажання. Хто хоче – шукає можливості, хто не хоче – лише відмовки. І ви не уявляєте, як виглядаєте жалюгідно, так недолуго себе виправдовуючи. Рибалки встають о третій ночі, щоб лише потримати у руках улюблену вудку над озерцем. А власники собак щодня готові прокидатися о п’ятій-шостій, щоб вигуляти свого домашнього улюбленця. Все справа у любові. І дуже прикро, коли людина вудочку чи песика любить більше, ніж молитву. Зрештою, існує ціла низка професій, якими не можуть займатися християни.
6. «В мене робота така, що мушу часом обманути чи вкрасти…»
Немає сумніву, що чимало професій дають можливість разом із законними способами прибутку, отримувати й не цілком законні. Скажімо, дехто мотивуючи малою зарплатнею чи поганим ставленням керівництва, виправдовує свої крадіжки чи так веде справи, щоб частину щойно отриманих від клієнтів прибутки можна було залишити собі. Поважна частина професій залишає людям можливість вимагати та брати хабарі, інші – просто дурять клієнтів продаючи їм неякісній товари чи послуги. Хтось розводить молоко водою, а хтось просто не правильно віддає вам решту на касі. Всі ці речі мають спільне коріння – пристрасть користолюбства чи грошолюбства. Насправді, немає таких обставин, при яких людина була змушена красти, і це б не вважалося їй гріхом. Саме тому, Церква ніколи б не канонізувала Робін Гуда. Добра справа – ділитися з бідними. Однак, ніхто й ніколи не може робити це добро, використовуючи злі методи. Саме тому, я б хотів нагадати, що коли ви будете з кожної сотні вкрадених гривень двадцять жертвувати на храм, ви все одно залишитеся в Господніх очах злодієм. Зрештою, злодієм ви будете, навіть коли з сотні на храм будете віддавати дев’яносто дев’ять. Християнин це не той, хто крадучи буде пригадувати про можливість Сповіді. Християнин – це той, хто буде боятися вкрасти, бо не знає, чи Бог йому простить цей гріх, дивлячись на його умови. Власне, саме тому ми розрізняємо поняття «Сповідь» і «Покаяння». У багатьох випадках це не тільки не тотожні поняття, але й протилежні.
7. «Лікар попередив, що без статевого життя я буду хворіти…»
У чому не відмовиш блудникам – так це у фантазії. І для того, щоб у цьому переконатися навіть не потрібно ходити до секс-шопу. Дуже часто віруючі люди, які міцно зв’язані цією пристрастю багато років, намагаються придумати спочатку для самих себе, а потім вже й для свого духівника поважне виправдання певним своїм гріховним вчинкам. Скажімо, власну схильність до онанізму виправдовують тим, що все-таки це менший гріх ніж перелюб. А захоплення порнографією виправдовують тим, що «я ж лише дивлюся, а не приймаю участь». А ще є таке виправдання, особливо в жіночок середнього віку. Вони переконані, що всі хвороби «по-жіночому» лікуються активним статевими життям, до якого можна залучати різних чоловіків, бо «мета виправдовує засоби». Такі особи переконані, що краще «спати» з ким завгодно, лише б це принесло користь для організму. Звичайно, я не лікар. І не спеціаліст у такій тонкій науці, як будова людського тіла. Однак, деякі речі зрозумілі мені навіть, як профану в гінекології. По-перше, наша душа та тіло зв’язані в один-єдиний невидимий клубок. І тому, не може бути нічого такого, щоб було корисне для однієї частини цього клубка, але шкідливим для іншого. Цнота – це неймовірне багатство людини, яке буквально освячує її, – робить святою. Статеве життя також створене Богом, при чому, не лише для дітородження, але й для насолоди подружньої пари. Однак, знову наголошу: це правило діє лише в рамках законної подружньої пари. А щодо лікарів, то скажу може щось дуже неприємне. Лікарям потрібно мати пацієнтів, які хворіють часто і часто звертаються за порадами. Саме тому деякі з них і розповсюджують подібні міфи. Хто хоче сексу, за словами апостола Павла, нехай одружується, а не блудить. Насправді ж все просто. Чим більше будете длубатися в носі, тим швидше ваш ніс почне боліти. Не будете його торкатися – то й ніс вас не буде турбувати. І це стосується не лише вашого носа. А на закінчення, хочу нагадати свій улюблений святоотцівський вислів про блуд. Один святий старець прямо писав: «Із усіма гріхами борись, а від блуду – втікай».
8. «Усім усе прощаю, ні на кого образи не затаїла…»
Ми маємо бути дуже обережними до своїх слів. Бо в цьому лежить коріння всіх наших думок і вчинків. Ці речі взагалі між собою взаємопов’язані. Зазвичай, люди чесно каються в тому, що грішать словами, коли використовують брудну лайку, матюкаються. Звичайно, це гріх, хвороба, недолік. Однак, не меншим гріхом для людини є використання словесних зворотів, які є брехливими самі по собі. Скажімо, такий, як ось цей. Як можна простити все всім, і ні на кого не затаїти образи? Той внутрішній механізм, який змушує нас когось любити чи ненавидіти не підкоряється нашому раціо. А тому, жодна людина, яка вирішить бути безпристрасною, насправді, не досягне зовсім нічого, без Божої допомоги. Бо ми не тільки на словах повинні це декларувати, але й підтверджувати це конкретними справами, чого ми не робимо. З досвіду життя Святих Отців, їз їхньої мудрої науки ми знаємо, що не існує безпристрасних людей. Кожен із нас, у свою міру піддався гріхові та служить йому. А тому, коли хтось каже, що “всім все прощає”, він або вас має за дурня, або сам таким є. Зрештою, простити гіпотетичне «все» гіпотетичним «всім» набагато простіше, як простити сусіду, який зазіхнув на твою межу, чи конкретній людині, яка публічно нас принизила чи вчинила інше свідоме зло. Чим більше людина буде наближуватися до Господа, тим більше їй буде відкриватися безодня власної гріховності. І навпаки – чим далі вона буде відходити від норми християнського життя, тим менше гріхів вона за собою помічатиме. Гріхи в неї будуть, але вона буде сліпа, щоб прийняти їх за гріх.
9. «Гріхів немаю, бо стара, нікуди не ходжу, дітей не маю і живу сама…»
Багато людей пов’язують власний духовний стан винятково з зовнішніми обставинами свого життя. Мовляв, був молодий – то грішив так, як і всі. А тепер уже постарів, то й гріхів ніяких немає. Сиджу вдома, майже святий і безгрішний. А ще, деякі жіночки також люблять пояснити власну праведність тим, що живуть самітницями, а тому навіть не мають з ким сваритися, навіть якби цього дуже хотіли. В чому тут помилка? А в тому, що наш духовний стан аж ніяк не залежить від зовнішніх обставин. Принаймні, не настільки залежить, щоб при зміні способу життя в людини кардинально змінювалася якість духовного життя. Радше ми можемо сказати навпаки. Куди б людина не втікала від зовнішніх обставин, вона завжди бере з собою саму себе. Пригадуєте вислів: «Від себе не утечеш»? Так ось він саме про це. Не зовнішні обставини визначають долю людини, а її внутрішній світ будує навколо людини ці обставини. Саме тому злодіями стають не бідні, а багаті. Блудниками можуть бути не тільки юнаки, але й старі дідугани. Заздрісниками можуть бути не дрібні клерки, але великі начальники. А марнославним може бути навіть «бомж», якому пощастило віднайти в сміттєвому баку на одну порожну пляшку більше, ніж це вдалося його «колезі». Все в нас в голові, в серці. Іноді самотня людина настільки озлобиться на весь світ, що немає ніякого значення те, скільки її людей оточують. Бо й направду, жити самому – це велике мистецтво.
10. «Маю багато гріхів, але найбільше мене мучить теща, зять, донька,син, чоловік, дружина…»
І наостанок, хотілося б підсумувати нашу розмову найбільш типовою помилкою людей, які приходять до священика. Переконлива більшість сповідників замість Сповіді, підходить до аналою, якщо й не явно «закласти» свого родича чи співробітника, так хоча б добряче пожалітися на нього. Звичайно, нас оточують погані люди. Я цілком можу з цим погодитися. Однак, треба зрозуміти одну дуже важливу, хоча й елементарну річ. У будь-якій суперечці винні двоє. 50 відсотків провини лежить на вас, а інші 50 – на вашому опоненті. Майже завжди. А якщо ні, то на вас 70, а на ньому 30! І якщо ви прийшли каятися в своїх гріхах, але про них вперто мовчите, лише говорячи про чужі, це означає що ви не маєте бажання отримати Боже прощення. Священик не психолог, щоб виясняти хто в вас правий, а хто провинився. Його справа дуже проста: переконатися, що ви безумовно визнаєте свої помилки, бридитеся їх і більше не хочете повторювати. Все інше пустослів’я, звинувачення інших, виправдання – говорять, що сама ідея покаяння вам нецікава в принципі. А те, що ви прийшли до церкви – це просто цікавість, порожня формальність і бажання справити враження на інших, переконати всіх, що ви людина благочестива та віруюча. Хоча, звісно, це неправда.
****
Цей текст написаний не тому, що я не люблю поганих сповідників. Навпаки. Саме тому, що вони мені не байдужі, я витратив свій час і зусилля, щоб ще раз поговорити про ці важливі речі. Не думайте, що раз уже закінчилася Чотиридесятниця, а Страсна седмиця уже дійшла до половини, то розмови про Сповідь уже неактуальні. Насправді, ці речі потрібні нам цілий рік. Сповідатися ніколи не рано, хоча завжди може бути пізно. Не забуваймо про це.
прот.Євген Заплетнюк, bogoslov.org
