Відтоді, як у нашій країні «народився» конкурс з української мови ім. Петра Яцика, минуло доволі часу. Він розширив свої кордони і набув статусу Міжнародного. Ось і цього року повсюди відбулося урочисте відкриття вже XVII – го конкурсу. За цей час він здобув понад 5 мільйонів шанувальників у понад 20 країнах світу. Багато це чи мало? Звісно, що міркувати з цього приводу можна по різному.
З одного боку ця цифра може потішити, а з іншого… стає сумно. І знаєте чому? Та тому, що ті 5 мільйонів – це не французи й англійці, яким раптом приспічило вивчити українську. Це когорта людей, які так чи інакше мають якусь причетність до нашої країни, і чи не найбільша їхня кількість, це українці, котрі через якісь певні обставини покинули Україну, виїхали з неї.
Парадоксальна ситуація. Ніде правди діти, здебільшого починають любити рідну мову (або мову своїх батьків) тоді, коли спрацьовує ностальгія, і лише невеличка частка людей робить це – із почуття патріотизму. А що в самій Україні? Як завжди. Говорили-балакали, сіли – та й заплакали. Незважаючи на агресію сусіда, який «приперся» нібито захищати свою рідну мову (Чуєте? Захищати! – авт.), значна частина українців продовжуює не лише не захищати українську, а й… (І це реалії!) – не любити її. А якби не світлої пам’яті Петро Яцик, хто б тоді щороку нагадував нам про те, що ми УКРАЇНЦІ? Дожилися. Конкурс проходить за підтримки Міністерства освіти і науки України з метою підняття престижу української мови. Неймовірно, але факт. Українська мова на своїй рідній землі не пошанована…
А між тим відомий політик екс-депутат Сергій Головатий згадує, як він разом із групою юристів і мовознавців намагались просунути й затвердити Концепцію державної мовної політики, підготовку якої він ініціював під час перебування на посаді міністра юстиції:«Загроза українській мові є тотальною загрозою національній безпеці України, загрозою самому існуванню української нації і української держави». Тодішній президент Ющенко проявив слабкодухість, не взяв до уваги, не затвердив, лишив на поталу прем’єру Януковичу. Що з того вийшло згодом, знаємо: «Закон КаКа», який живе і процвітає (???) ще й досі.
Через те у великій повазі схиляю голову перед вчителями української мови та літератури, особливо – сільських шкіл. Повірте, їм треба віддати особливу данину любові й поваги, бо так, як вони пропагують рідну мову, треба ще пошукати. Погодьтеся, не буває так, що відразу після оголошеного конкурсу всі врапт опам’яталися і заговорили українською. Це важка й копітка праця, яка починається з колиски, з сім’ї. А оскільки сім’я – це вагома частка суспільного життя… держави, то й поготів. Одноосібно сім’ї, як такій, важко впоратися із мовним питанням. Тож як багато сьогодні залежить від дій звичайного Вчителя. Особливий колектив мовників сконцентрувався у Великогаївській ЗОШ І-ІІІ ступенів Тернопільського району. Вони ретельно підготувалися до початку Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика. Отож перший урок з нагоди вищезгаданої події відбувся для всіх школярів в актовій світлиці школи. Зі шкільної сцени прозвучали пісні та поезія, приурочені Дню писемності рідної мови. Про особливе значення рідного слова присутнім пощастило розповісти й мені. Увага дітей до запропонованої теми потішила. Ментально вони не були осторонь, підтримували розмову. Відчувалось, що співпереживають разом із нами, дорослими. Підростає нове думаюче, розсудливе й доброзичливе покоління. І щоб там хто не казав з цього приводу, істина залишається істиною: якщо добро сіють у школі, то пожинають його згодом – у суспільстві.
